4. Прозріння
Знов день настав, як і дитям, лиш раз –
Пустир угледів між старих дубів,
Огорнуті туманом, що душив,
Там тіні крались, їх поганив сказ.
Було все те ж – між травами дими,
Вівтар, де знак, на виклик чий іде
Той Безіменний, котрому все те –
Куріння тисяч веж, з віків пітьми.
На каміні там тіло я узрів,
І не людей бенкет круг нього був,
Я знав – не мій це дивний світ сірів,
А Юггот, і крізь бездни я почув –
Завило тіло мертве у мій бік,
Та пізно я впізнав свій власний крик!
IV. Recognition
The day had come again, when as a child
I saw—just once—that hollow of old oaks,
Grey with a ground-mist that enfolds and chokes
The slinking shapes which madness has defiled.
It was the same—an herbage rank and wild
Clings round an altar whose carved sign invokes
That Nameless One to whom a thousand smokes
Rose, aeons gone, from unclean towers up-piled.
I saw the body spread on that dank stone,
And knew those things which feasted were not men;
I knew this strange, grey world was not my own,
But Yuggoth, past the starry voids—and then
The body shrieked at me with a dead cry,
And all too late I knew that it was I!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975952
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2023
автор: Віталій Гречка