Рідна мати моя, ти ночей не доспала.
І тепер ти вночі під сирени не спиш.
Милий серцю рушник, що на щастя давала,
Я залишу собі. Ти ж мене не залиш.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
Я по ній по росі в нашу хату прийду.
Ллють пісні солов'ї, треться кіт біля ліжка,
І дитячі казки на горищі знайду.
Як в дорогу мене на зорі проводжала,
Світлий смуток на очі наводив сльозу.
Ти мене, як від серця, тоді відривала,
Але знала, що щастя своє віднайду.
Поміж нами лягли неблизькі кілометри
І чекання на зустріч й батьківське тепло.
Чорний чай з пирогом під розмови відверті,
Але щоб про війну - так іще не було.
Хай такого ніколи нікому не буде,
Бо цей світ для добра, а не страху людей.
Що зробила орда ніхто з нас не забуде:
Лютий. Двадцять четверте. Найгірша з ночей.
Я візьму твій рушник, простелю, наче долю,
І у Бога прошу за всіх наших дітей:
Нехай доброю буде, без горя і болю,
Як щаслива сльоза з материнських очей.
28.04.2022
Наталія Петренко
Ілюстрації з Інтернету
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973203
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2023
автор: Наталія Волинська