Вирвами шматована земля,
Мов поминальний хліб,
Просякла ладаном і горем.
Я більш сюди не поверну.
Безсилля. Ненависть і доля.. Доля...
Лишилася одна єдина путь,
Туди де сходить сонце. І кінець.
Назад нема шляху.
Та і куди вертати? В пустоту?
За нас і так і так забудуть. І забули.
Коли вмирали ми від болю й
Виразок у шлунку, від образ
На цілий білий світ. Сльоза і сльози...
Єдине, що є шанс вернути прахом
Туди де ми народжені були.
Й поодинокі друзі, рідні і близькі
Згадають раз на рік цікавим словом.
І ти вже не людина. Спомин. Дух.
Забутий профіль в соцмережах.
Тож годі. Вже розпочато рух,
Назад нема шляху. Чекай.
Тримай свою зневіру при собі.
Бери тютюн і починай роботу.
Давно вже нікуди вертати.
Ще один вечір приречений до страти,
І кожен ранок світло милує його.
Бог нам суддя і адвокат і співучасник,
У Нього також руки аж ніяк не чисті.
Ніколи я не мав страху йому за це казати,
Без посередників і мотлоху церков.
Мовчи. Перекури.
Бери лопату і продовжуй рити.
Лише могили нам життя рятують,
І гризти землю - означає жити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973026
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.02.2023
автор: Іво Каценбук