Зимовий вечір. Ніби спустошене містечко, в будинках темно. А за вікном по землі деінде біло. Чого не скажеш про дерева і кущі. Вони обліплені біленьким пухом. Іній уміло сповив, кожну гілочку, кожну бруньку на ній. Дерева то що, а ось пишні кущі, мов білосніжні спідниці, а здаля можна й уявити, як святкові стільчики. А чому святкові, бо в густих воланах. От зима, температура вдень плюс один, дуже волого, сіро, під вечір легенький морозець прилягає учтиво. Дуже старався, ніби прикрашає картину. Цікаво, але ж і безвітряно, напевно ніщо не наважується доторкнутися до цієї краси.
Воно б піти пройтися, але вона біля вікна присіла, мов заворожена. Та це, тільки так здається. Красу, що за вікном сприймає, на якийсь час огортає спокій. Але думки, як перелітні птахи, раз-у- раз повертаються до нього. Як ти там любий? Знаю, важко, читаю, дивлюсь новини. На передовій йдуть запеклі бої. Мені хоча б на одну хвилинку почути твій голос, лише тоді б я отримала спокій. Ти подзвони, я запитувати про війну не буду, а просто дещо розповім. Оце сиджу в темній кімнаті, а в голові думок цілий буревій. Після обстрілів, нам світло подають за графіком, то ж просто з думками спостерігаю, що за вікном. А там зима, хоч майже і немає снігу, але де-не-де біло і це маленька радість. Але шкода, тебе немає під вікном. Адже ти завжди підкрадався і тихий стук нагадував, що ти поруч, що прийшов і чекаєш на мене. І я тебе чекаю, мій єдиний. Хоч дощ хлюпоче, хоч туман і імла сповивають всю землю. Та я вкотре проганяю сумні думки. Вірю, ти повернешся, ми будемо разом.
Вона задивляється в темноту, раптово, ніби підкрадаються слова;
Туман розлігся, зажура навкруги,
А ми з тобою, як річки береги,
Ту відстань, я думками подолаю,
Почуєш шепіт, - Я тебе кохаю.
Кохаю, жду, як сонечко раненько,
Щоб на душі, радісно й тепленько,
У очах блиск, розсіяв всі тумани,
Ми міст збудуєм поміж берегами!
Війна, нелегко в нерівному бою,
За тебе, щоденно Бога я молю,
Щоб шлях додому стеливсь барвінковим,
Ти повернувся живим і здоровим!
Розлука, туга, так важко кохати,
Та любий знай, навчилася чекати.
Раптовий спалах світла, збентежилася, примружує очі. Ой, що ж це я, засиділася. Вже напевно північ, не подзвонив. Та нічого, я звикла чекати. Коханий, відчуваю в тебе все добре, надіюсь завтра подзвониш.
Озирнувшись навкруги, зі стільця встала. На столі старий годинник, стрілки показують рівно дванадцяту годину. Поруч старенька бабусина диво-скринька, руки самі потягнулися до неї. Від неї ніби віє теплом, наринули спогади, як удвох відкривали скриньку. Із задоволенням слухали мелодію, з блиском у очах спостерігали за балериною, яка весь час невпинно виконувала танець. Як тепло їй було в обіймах коханого. А він то закривав, то відкривав диво-скриньку, з облич не сходила усмішка, обоє збуджені, веселі.
Злегка долонею провела по кришці скриньки, поставила на стіл.
- Ні, без тебе не буду відкривати, приїдеш, тоді вдвох порадіємо, як колись. Стиснуло в горлі,
- Ой, тільки б не просльозитися, я ж обіцяла.
Погасло світло, вона в ліжку. Кілька раз з боку на бік перевернулася,
- Треба заснути!
В кожному куточку кімнати тоне тихий шепіт молитви. Перехрестилася.
Злипаються повіки, ледь чутно,
- Я знаю, любий, Україну не зламати…
Все буде добре, я навчилася чекати.
Січень 2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972538
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.02.2023
автор: Ніна Незламна