Несе нещадний вітер
на серце холоднечу,
щоб став себе жаліти,
втім зроду самозречний.
Вичовгуючи містом,
утомно очі мружу,
а хуга ницим свистом
троюдить знову душу.
Всотала зимня млявість
і так непевний спокій,
адже довірив радість
розпуці хитроокій.
І хай це тільки витік
життєвої дороги,
та зближують щомиті
з кінцем непутні ноги,
із краєм тим імлистим,
де в парі тьма і тиша...
А поки ж лину містом
один під стогін хвищі.
Бо зроду самозречний,
хоч мав себе б жаліти,
та ба! Тож холоднечу
наніс на серце вітер.
[i]12.ІІ.22 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972363
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.01.2023
автор: Прозектор