Година пік на празькому вокзалі,
яким усі шмигають навскоси,
і тільки відсторонено в печалі
чекають на валізах мати й син.
Жили ще днями тихо в Україні,
утім те вмах загарбала війна,
тому шукають прихистку десь нині,
лишившись без утіхи та майна.
Орда несе руїну, смерть і муки,
оскільки на життя їй все одно,
тож мне юнак долоні від розпуки,
піднісши ревний погляд у вікно.
Видніються там вивіски яскраві
і радісних облич коловорот,
де хтось іде поважливо у справах,
а дехто лиш гуляє без турбот.
Здавалося б, роздолля молодому,
строкате від розваг і дивовиж,
та хочеться повернення додому
й не треба ні Варшава, ні Париж.
Не в силі й усміхнутися Європі,
бо ворог лють занадто пробудив,
а ближні у простуджених окопах
боронять кровну землю від біди.
Звільнили безкультурні лицеміри
Вітчизну від спокійного життя,
однак серця народу повні віри
в щасливе повоєнне майбуття.
Іще проженемо оцю навалу
і знову збадьоряться мати й син,
адже такого зроду не бувало,
щоб сонце подолала тьма хмарин.
[i]16–17.ІХ.22 р.
*вірш публікувався в журналі "Дніпро"[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970550
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2023
автор: Прозектор