На празькому вокзалі

Година  пік  на  празькому  вокзалі,
яким  усі  шмигають  навскоси,
і  тільки  відсторонено  в  печалі
чекають  на  валізах  мати  й  син.

Жили  ще  днями  тихо  в  Україні,
утім  те  вмах  загарбала  війна,
тому  шукають  прихистку  десь  нині,
лишившись  без  утіхи  та  майна.

Орда  несе  руїну,  смерть  і  муки,
оскільки  на  життя  їй  все  одно,
тож  мне  юнак  долоні  від  розпуки,
піднісши  ревний  погляд  у  вікно.

Видніються  там  вивіски  яскраві
і  радісних  облич  коловорот,
де  хтось  іде  поважливо  у  справах,
а  дехто  лиш  гуляє  без  турбот.

Здавалося  б,  роздолля  молодому,
строкате  від  розваг  і  дивовиж,
та  хочеться  повернення  додому
й  не  треба  ні  Варшава,  ні  Париж.

Не  в  силі  й  усміхнутися  Європі,
бо  ворог  лють  занадто  пробудив,
а  ближні  у  простуджених  окопах
боронять  кровну  землю  від  біди.

Звільнили  безкультурні  лицеміри
Вітчизну  від  спокійного  життя,
однак  серця  народу  повні  віри
в  щасливе  повоєнне  майбуття.

Іще  проженемо  оцю  навалу
і  знову  збадьоряться  мати  й  син,
адже  такого  зроду  не  бувало,
щоб  сонце  подолала  тьма  хмарин.

[i]16–17.ІХ.22  р.

*вірш  публікувався  в  журналі  "Дніпро"[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970550
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2023
автор: Прозектор