Сидить жінка на порозі, та щастя латає,
Якесь воно в неї кумедне, чогось не хватає.
Було на чуже дивилася, зі своїм рівняла,
Все мріяла, буде краще, та дарма чекала.
Куди зникли, поділися всі мрії дівочі?
А натомість, залишились заплакані ночі…
День прийде, надійне маску де радість фальшива,
Нема щастя, бо кохання не бува зрадливе.
Думала, що в дітях щастя. Звісно трохи було,
Поки росли підростали, а далі минуло.
Розлетілись хто куди, матір залишили…
І роки, немов птахи, мимо пролетіли.
Хоче звісно, щоб те щастя квітло, та буяло.
Не чорніло і марніло, а щоб засіяло!
А воно ніби назло, впаде, розіб’ється,
Бо я кажуть, там де тонко, то там розірветься.
Дуже шкода, що не всі можуть в щасті жити,
А у кого воно є, треба дорожити.
Тільки мудрість ти оцю лиш тоді пізнаєш,
Коли щастячко своє, не раз підлатаєш.
28.12.22р. Олександр Степан.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969534
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 28.12.2022
автор: Степан Олександр