Доводиться цмулити осінь непевну
З дірявих дахів підкладаючи ринки
І слухати пісню вільготного неба
Що розливає дзеркальні годинники.
Давати цукрухи в чертогах гордині
Голодній уяві, привиддю повсталому,
Що вередливо бажає привласнити
Обрій заграви чи подих світання, що
Мов би, важливо отримати маску
Миті, мертвіючи формою в гіпсі
Покликавши юність в омріяну пастку,
В холодне відлуння завмерлої вічності.
Намацати ложе її обителі,
Білі мов сніг простирадла відчаю
Де обиватель привласнює миті,
З любою, милою обивателькою.
І все-таки хочеться дотиком вхопити
Волю сповільнити до нескінченності,
Пити крізь сито, ніяк не наситившись,
Любити довіку розбурханим серцем.
22.09.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966616
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.11.2022
автор: Володимир Каразуб