Довкілля обійняв лапатий сніг,
тоді як вирували сни стокрилі
й між ними раз у раз на небосхилі
мигтів молодика янтарний ріг.
Гуло в усю, та спав без задніх ніг
і мрілися, мов навіч, губи милі,
від чого закипала кров у тілі,
а надто від припещувань твоїх.
Тобі схиливши голову на груди,
цілком гадав, що ліпше вже не буде,
бо щастя огрівало звідусіль...
Та потім все розвіювало рання.
Й відтак іще подовгу краяв біль
під віхоли плачливе завивання.
[i]24–25.ІХ.22 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966498
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2022
автор: Прозектор