Стоїть у замрії сосна
самотньо на давній просіці,
де в’язне важка тишина
і вітер переймом яриться.
У патині шишки й кора,
а глиця, мов терта золою,
тож мліє соснина стара,
пускаючи сльози смолою...
Не падай у смуту німу,
коли й так печалі до краю,
адже залюбки обійму,
як ту, що у серці плекаю!
[i]21.ІІІ.22 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965762
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2022
автор: Прозектор