Я обнімала зранену весну
І плакала із нею аж до ранку.
Ми проклинали всім єством війну.
А засинали лише на світанку.
Ми зустрічали з вирію птахів,
Весна в сльозах розводила руками...
Який же ж то великий, страшний гріх,
Немає гнізд... Хрести лиш з рушниками...
Я літо пригортала до грудей...
Воно, у ранах, ледь живе, стогнало.
А ворог не жалів набоїв:". Ще!".
Хоча йому вже й місця в пеклі мало.
Я осені тримала міцно руку
І витирала сльози їй з очей.
Ми горювали, дивлячись на муку
Ні в чім не винних наших всіх людей.
Зима вже скоро. Вже земля розорана
Зерно пшеничне гріється в ріллі.
Країна наша буде вільна і нескорена
Й повернуться до дому журавлі.
І я обніму мирную весну...
Валентина Дацко/Урода
10/11/2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965287
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2022
автор: Гонорова пані