Дощ не вщуха, засліплюючи очі,
Розмитий горизонт, річки доріг,
Похмурі ранки, дні і темні ночі;
Десь місяць в хмарах, наче оберіг.
Дощ все іде, і вже іде невпинно...
Хто заклинає？ - Мало ще дощів！-
Щоб землю навкруги вони поглинули,
Щоб не лишилось навіть островів?
Ідуть дощі, затьмарюючи очі,
Які не хочуть бачить негатив...
Чи буде dolce vita? Де ж те dolce?
І скільки ще життя проявить див?
Чи був той Ной? На часі покоління
Розслабилось, неначе сибарит, -
Сенс згадує з трудом латинських літер,
А темна сила рушила в похід,
Яка не хоче й знати значень літер,
Що зберігають сокровенність тайн.
І сила та бездушна, підла, хитра,
І перейшла людського глузду грань.
І не вщухає дощ, немов прадавній,
Йому нема, здається перепон.
Терпіння Світу, начебто за гранню...
Який його чекає "Рубікон"?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964495
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2022
автор: Рунельо Вахейко