Стягнулися хмари, стемнивши поля,
які вже заграва кропила червоним
крізь дим, що розлізся в усю спроквола
від щойно розбитої злої колони.
Заклякли у бруді машини важкі,
роз’їдене кіптем суворе залізо,
що й змовкли навколо прибулі пташки,
яких цьогоріч попри жах достобіса.
Лиш легіт неквапно розвіює чад,
бентежачи простір, бадилля колише
й лежить край посадки у крові солдат
під гнітом ущент неспокійної тиші.
Лишив десь удома родину свою
та матір, в якої був довго єдиним,
щоб стати за них і близьке у бою,
де раптом підступно уразила міна.
Посічені ноги, тріщить голова
і тіло сповняється болем бурунно,
тож ледве шепоче захмар’ю слова,
але без прохання про власний рятунок…
На думці майбутнє тієї землі,
котра гартувала, даруючи сили,
ті миті, з яких загорався та млів,
місця, де зустрів однодумців і милу.
Пригадує дзюркіт розбіжних струмків,
мережані далі, гаї та баштани,
вдовж витих путівців тополі стрункі,
свічки, що у травні запалять каштани,
величчя верхів’їв і плеса ясні,
мохасті галяви у диких дібровах,
невтомні міста й хутори у півсні,
пшеничні світанки, смеркання багрові…
Усупереч гару й шипінню вогню
молитва із вітром злетіла до висі
й відтак подолає і зло, і брехню,
адже не посмів боротьби відректися!
Угору обличчя герой припідняв,
заплющивши тихо наморені очі,
і рушив хоробро попереду дня
в обійми навіки безбурної ночі.
[i]23–24.ІІІ.22 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963016
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.10.2022
автор: Прозектор