На Іст-Рівер і Бронксі
співають юнаки, роздягнені до пояса,
про шкіру, колесо, оливу й молот.
В копальні дев’яносто тисяч шахтарів шукають срібло,
і діти малюють східці й перспективи.
Але ніхто не фантазує,
ніхто не хоче бути річкою,
ніхто не любить особливе листя,
ніхто не розмовляє з лазурним берегом.
На Іст-Рівер і в Квінсборо*
юнаки змагаються з індустрією,
євреї перев’язують річному фавну
троянду циркумзиції**,
і з неба обрушуються на мости й дахи
стада бізонів, гнаних вітром.
Але ніхто не завмирає,
ніхто не хоче стати хмарою,
ні відшукати папороть
чи жовте коло тамбурина.
Коли виходить місяць,
він обертає колесо, яке повалить небо;
у межах спиць замкнуться спогади,
і в домовинах винесуть нероб.
Нью-Йорк брудний,
Нью-Йорк дротів і смерті.
Що за тайну приносить ангел за щокою?
Які посіє зерна істини правдивий голос?
Про що жахливі сни твоїх покритих брудом анемон?
Ні на мить, прекрасний старче Волте Вітмен,
не промайнула борода твоя з метеликів,
ні одяг зношений із місяцем у тебе на плечі,
ні твої стегна непорочні Аполлона,
ні голос твій, як стовп із попелу;
старійшина, прекрасний, як туман,
який подібно птаху плакав,
який пронизував інтимністю,
сатирів ворог,
ворог виноградних лоз,
закоханий в тіла під грубою тканиною.
Не раз, прекрасний, мужній,
серед вугільник куп, реклами й залізниць
він мріяв стати річкою й заснути подібно річці,
з таким товаришем, який його душі довірить
маленькі болі недосвідченого леопарда.
Не забутий Адам по крові, справжній мачо,
самітник в морі, Волт Вітмен, старий і гарний,
тому що сидні веранд,
завсідники пивниць,
мешканці стічних канав,
трясучись між ногами візників
чи повернувшись до столів з абсентом,
тебе, Волт Вітмен, обзивали педерастом.
І він також! Також! І тикали
на твою бороду, невинну й осяйну,
блондини з Півночі й нікчемні негри,
збіговисько кричало і звивалося,
як кішки, як гадюки,
педераст, Волт Вітмен, педераст,
нещирі плакальщика, варті батога,
кидалися й впивалися у непокірного.
І він також! Також! Брудними пальцями
хапали твою мрію,
де друг з тобою їсть яблуко***
з ледь чутним присмаком бензину,
і в ньому співає сонце
для підлітків, що йдуть до мосту грати.
Але не сподівався ти злих поглядів,
найгіршого багна, в якому тонуть діти,
не чекав зневажливих плювків,
підступних ран від животастих жаб,
від педерастів у автомобілях і на верандах,
в той час, як місяць батогом жене за ріг кошмари.
Ти шукав когось відкритого, як ріки,
бика і мрію, єдність водорослей із гребним гвинтом,
причину твого болю, камелію твоєї смерті,
ридаючого в полум’ї екватора твоєї тайни.
Бо справедливо, щоб людина не шукала насолод
в кривавих джунглях завтрашнього дня.
Є в неба береги, в яких нема життя,
і є тіла, яких не слід торкатись вранці.
Журба, журба, фантазії, причини й мрії.
На цьому світі, друже, журба, журба.
Мерці гниють під бій міських курантів,
війна несе біду й мільйони сірих пацюків,
багатії дають своїм коханкам
повільне умирання світла
й життя нікчемне, марне, без святинь.
Людина може, якщо хоче, приборкувати пристрасть
в коралах вен чи у блакиті неба.
Кохання завтра здійметься горою і Час
піде дрімати з вітром серед гілля.
То ж я не подаю свій голос, старий Волт Вітмен,
ні проти юнака, який малює
на подушці ім’я дівоче,
ні проти юнака, що приміряє весільне плаття
cховане у шафі,
ні проти самітників у казино,
які зневажливо повій частують пійлом,
ні проти чоловіків з невинними очима,
які кохають людину і пристрасть спалює безмовні їхні губи.
Мій голос проти педерастів міста,
обрюзглих тіл із сороміцькими думками,
першопричину бруду, гарпій, убивців мрії
про Кохання, одягнене в корону щастя.
Мій голос проти тих, хто хлопчикам дає
погибелі вульгарні краплі з отрутою гіркою.
Я завжди проти вас,
геї Америки,
пташки Гавани,
підори Мексики,
гомики Кадіса,
бички Севільї,
задниці Мадрида,
квіточки Аліканте,
аделаїди Португалії.
Педерасти всього світу, убивці ніжності!
Прислужники жінок, вбиралень їхніх цуцики,
чванливо на базарах ви трясете віялами
чи ціпенієте у засідках з цикутою.
Не ждіть пощади! Смерть
струменить у вас з очей
і на болоті розкидає сірі квіти.
Не ждіть пощади! Слухайте!
Сором’язливі, безгрішні,
традиційні, знамениті, благаючі,
тим заклопотані, щоб припинити вакханалію.
А ти, прекрасний Волте Вітмене, відпочивай на березі Гудзону,
із бородою на полюс й розкритими обіймами.
М’який, як глина чи снігопад, ти словом кличеш
друзів, стерегти твою безплотну лань.
Спи, все минуло.
Від танцю стін здригаються луги,
Америку заполонили машини й сльози.
Я хочу, щоб могутній вітер глухої ночі
розкидав квіти й листя зводу, під яким ти спиш,
і негритянський хлопчик повідомив грошовитим білим,
що наступає торжество пшениці.
[i]* Іст-Рі́вер (англ. East River) — судохідна протока в місті Нью-Йорк між затокою Аппер-Нью-Йорк-Бей і протокою Лонг-Айленд-Саунд, відділяючою нью-йоркські райони Манхеттен і Бронкс від Брукліна й Куїнса. З’єднана з річками Гудзон і Гарлем.
** Міст Куі́нсборо (англ. Queensboro Bridge), або Міст 59-ї вулиці (англ. 59th Street Bridge) — консольний міст через Іст-Рівер в Нью-Йорку.
*** Яблуко у Волта Вітмена здебільшого символізує заборонений плід з райського дерева пізнання[/i]
[b]Federico García Lorca ODA A WALT WHITMAN[/b]
Por el East River y el Bronx
los muchachos cantaban enseñando sus cinturas,
con la rueda, el aceite, el cuero y el martillo.
Noventa mil mineros sacaban la plata de las rocas
y los niños dibujaban escaleras y perspectivas.
Pero ninguno se dormía,
ninguno quería ser el río,
ninguno amaba las hojas grandes,
ninguno la lengua azul de la playa.
Por el East River y el Queensborough
los muchachos luchaban con la industria,
y los judíos vendían al fauno del río
la rosa de la circuncisión
y el cielo desembocaba por los puentes y los tejados
manadas de bisontes empujadas por el viento.
Pero ninguno se detenía,
ninguno quería ser nube,
ninguno buscaba los helechos
ni la rueda amarilla del tamboril.
Cuando la luna salga
las poleas rodarán para tumbar el cielo;
un límite de agujas cercará la memoria
y los ataúdes se llevarán a los que no trabajan.
Nueva York de cieno,
Nueva York de alambres y de muerte.
¿Qué ángel llevas oculto en la mejilla?
¿Qué voz perfecta dirá las verdades del trigo?
¿Quién el sueño terrible de sus anémonas manchadas?
Ni un solo momento, viejo hermoso Walt Whitman,
he dejado de ver tu barba llena de mariposas,
ni tus hombros de pana gastados por la luna,
ni tus muslos de Apolo virginal,
ni tu voz como una columna de ceniza;
anciano hermoso como la niebla
que gemías igual que un pájaro
con el sexo atravesado por una aguja,
enemigo del sátiro,
enemigo de la vid
y amante de los cuerpos bajo la burda tela.
Ni un solo momento, hermosura viril
que en montes de carbón, anuncios y ferrocarriles,
soñabas ser un río y dormir como un río
con aquel camarada que pondría en tu pecho
un pequeño dolor de ignorante leopardo.
Ni un sólo momento, Adán de sangre, macho,
hombre solo en el mar, viejo hermoso Walt Whitman,
porque por las azoteas,
agrupados en los bares,
saliendo en racimos de las alcantarillas,
temblando entre las piernas de los chauffeurs
o girando en las plataformas del ajenjo,
los maricas, Walt Whitman, te soñaban.
¡También ese! ¡También! Y se despeñan
sobre tu barba luminosa y casta,
rubios del norte, negros de la arena,
muchedumbres de gritos y ademanes,
como gatos y como las serpientes,
los maricas, Walt Whitman, los maricas
turbios de lágrimas, carne para fusta,
bota o mordisco de los domadores.
¡También ése! ¡También! Dedos teñidos
apuntan a la orilla de tu sueño
cuando el amigo come tu manzana
con un leve sabor de gasolina
y el sol canta por los ombligos
de los muchachos que juegan bajo los puentes.
Pero tú no buscabas los ojos arañados,
ni el pantano oscurísimo donde sumergen a los niños,
ni la saliva helada,
ni las curvas heridas como panza de sapo
que llevan los maricas en coches y terrazas
mientras la luna los azota por las esquinas del terror.
Tú buscabas un desnudo que fuera como un río,
toro y sueño que junte la rueda con el alga,
padre de tu agonía, camelia de tu muerte,
y gimiera en las llamas de tu ecuador oculto.
Porque es justo que el hombre no busque su deleite
en la selva de sangre de la mañana próxima.
El cielo tiene playas donde evitar la vida
y hay cuerpos que no deben repetirse en la aurora.
Agonía, agonía, sueño, fermento y sueño.
Éste es el mundo, amigo, agonía, agonía.
Los muertos se descomponen bajo el reloj de las ciudades,
la guerra pasa llorando con un millón de ratas grises,
los ricos dan a sus queridas
pequeños moribundos iluminados,
y la vida no es noble, ni buena, ni sagrada.
Puede el hombre, si quiere, conducir su deseo
por vena de coral o celeste desnudo.
Mañana los amores serán rocas y el Tiempo
una brisa que viene dormida por las ramas.
Por eso no levanto mi voz, viejo Walt Whítman,
contra el niño que escribe
nombre de niña en su almohada,
ni contra el muchacho que se viste de novia
en la oscuridad del ropero,
ni contra los solitarios de los casinos
que beben con asco el agua de la prostitución,
ni contra los hombres de mirada verde
que aman al hombre y queman sus labios en silencio.
Pero sí contra vosotros, maricas de las ciudades,
de carne tumefacta y pensamiento inmundo,
madres de lodo, arpías, enemigos sin sueño
del Amor que reparte coronas de alegría.
Contra vosotros siempre, que dais a los muchachos
gotas de sucia muerte con amargo veneno.
Contra vosotros siempre,
Faeries de Norteamérica,
Pájaros de la Habana,
Jotos de Méjico,
Sarasas de Cádiz,
Ápios de Sevilla,
Cancos de Madrid,
Floras de Alicante,
Adelaidas de Portugal.
¡Maricas de todo el mundo, asesinos de palomas!
Esclavos de la mujer, perras de sus tocadores,
abiertos en las plazas con fiebre de abanico
o emboscadas en yertos paisajes de cicuta.
¡No haya cuartel! La muerte
mana de vuestros ojos
y agrupa flores grises en la orilla del cieno.
¡No haya cuartel! ¡Alerta!
Que los confundidos, los puros,
los clásicos, los señalados, los suplicantes
os cierren las puertas de la bacanal.
Y tú, bello Walt Whitman, duerme a orillas del Hudson
con la barba hacia el polo y las manos abiertas.
Arcilla blanda o nieve, tu lengua está llamando
camaradas que velen tu gacela sin cuerpo.
Duerme, no queda nada.
Una danza de muros agita las praderas
y América se anega de máquinas y llanto.
Quiero que el aire fuerte de la noche más honda
quite flores y letras del arco donde duermes
y un niño negro anuncie a los blancos del oro
la llegada del reino de la espiga.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960790
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2022
автор: Зоя Бідило