Прошумить по-осінньому вітер;
У каштанів, неначе озноб...
Та хіба я однісінький в світі,
І насправді журитися щоб.
Та є рідна душа в цьому світі, -
І здається, рідніше нема.
Прошумить по-осінньому вітер, -
Десь поблизу вже осінь сама.
Чи душа одинока одвічно,
Навіть з тими, хто стали близькі？
Хтось згадає мене і покличе,
Бо самотні, напевно, такі ж.
Душа душу, мабуть, зрозуміє, -
І чому так самотня вона？
В час вечірній, коли вже стемніє,
Як їй бути, бо знову одна？
Хіба душу я рідну не стрітив,
Де байдужість жила між людьми？
Прошумить по-осінньому вітер,
Мимохідь обійнявши крильми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959657
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.09.2022
автор: Рунельо Вахейко