Віслава Шимборська НА ВАВИЛОНСЬКІЙ ВЕЖІ


-  Котра  година?  -  Так,  я  щаслива,
і  бракує  тільки  дзвіночка  на  шиї,
який  дзвякав  би  над  тобою,  коли  спиш.
-  Отже  ти  не  чула  бурю?  Стіни  торсав  вітер,
вежа  роззявила,  як  лев,  велику  браму
на  скрипучих  завісах.  -  Як  же  ти  забув?
Я  була  у  простій  сірій  сукні,
призібраній  на  плечах.  -  А  потім  враз
небо  розірвали  сполохи.  -  Як  же  я  могла  увійти,
адже  ти  був  не  сам.  -  Я  враз  побачив
кольори  перед  істинним  зором.  -  Жаль,
ти  не  можеш  мені  пообіцяти.  -  Твоя  правда,
мабуть  то  був  сон.    -  Чому  обманюєш,
чому  називаєш  мене  її  іменем,
все  ще  її  кохаєш?  -  О  так,  хотів  би,
щоб  залишилася  зі  мною.  -  Мені  жаль,
я  повинна  була  про  це  здогадатися.
-  Все  ще  думаєш  про  нього?  -  Але  я  не  плачу.
-  І  це  все?  -  Нікого  як  тебе.
-  Принаймі  ти  щира.  -  Будь  спокійний,
я  поїду  з  цього  міста.  -  Будь  спокійна,
я  піду  звідси.  -  В  тебе  такі  гарні  руки.
-  Це  давня  історія,  лезо  пройшло,
не  зачепивши  кості.  -  Нема  за  що,
мій  любий,  нема  за  що.  -  Не  знаю
і  не  хочу  знати,  котра  година.
 
[b]Wisława  Szymborska  NA  WIEŻY  BABEL[/b]  
-  Która  godzina?  -  Tak,  jestem  szczęśliwa,
i  brak  mi  tylko  dzwoneczka  u  szyi,
który  by  brzęczał  nad  Tobą,  gdy  śpisz.
-  Więc  nie  słyszałaś  burzy?  Murem  targnął  wiatr,
wieża  ziewnęła  jak  lew,  wielką  bramą
na  skrzypiących  zawiasach.  -  Jak  to,  zapomniałeś?
Miałam  na  sobie  zwykłą  szarą  suknię
spinaną  na  ramieniu.  -  I  natychmiast  potem
niebo  pękło  w  stubłysku.  -  Jakże  mogłam  wejść,
przecież  nie  byłeś  sam.  -  Ujrzałem  nagle
kolory  sprzed  istnienia  wzroku.  -  Szkoda,
że  nie  możesz  mi  przyrzec.  -  Masz  słuszność,
widocznie  to  był  sen.  -  Dlaczego  kłamiesz,
dlaczego  mówisz  do  mnie  jej  imieniem,
kochasz  ją  jeszcze?  -  O  tak,  chciałbym,
żebyś  została  ze  mną.  -  Nie  mam  żalu,
powinnam  była  domyślić  się  tego.
-  Wciąż  myślisz  o  nim?  -  Ależ  ja  nie  płaczę.
-  I  to  juź  wszystko?  -  Nikogo  jak  ciebie.
-  Przynajmniej  jesteś  szczera.  -  Bądź  spokojny,
wyjadę  z  tego  miasta.  -  Bądź  spokojna,
odejdę  stąd.  -  Masz  takie  piękne  ręce.
-  To  stare  dzieje,  ostrze  przeszło
nie  naruszając  kości.  -  Nie  ma  za  co,
mój  drogi,  nie  ma  za  co.  -  Nie  wiem
i  nie  chcę  wiedzieć,  która  to  godzina

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958700
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2022
автор: Зоя Бідило