Вовків нажаль годуємо
Вони ж нас поїдають
Із долею жартуємо
З Луною розмовляємо
Живемо серед оборотнів
Та маски надіваємо
А знявши з когось масочку
Від себе ми тікаємо
Чомусь природнє, істинне
Завжди ми заміняємо
І наготу і правдоньку
Ми завжди прикриваємо
В театрі маріонетками щоденно виступаємо
За ниточки нас дьоргають
Та ролі всім прописані
Стаї давно сформовані
Не ситно нагодовані
Та підлістю згуртовані
Той виють на Луну
Голод у цьому у-у-уууу
Холод аж до глибин
Навколо темнота
Червоні алчні взори
І зуби рвуть забори
Кого ми годували ?
Кому ми довіряли ?
Зубами, щоб нас рвали ?
Щоночі завивали , а вдень знов панували ?
Говорять ми за волю
Скажіть, а хто з вас вільний ?
Ви ж боїтесь звільнитись ?
Простіше ж бо скоритись й з вовками подружитись
Почую на словах
Ми вовків не годуєм
Ми вільні, це наш вибір
Чому ж тоді ви виєте і зуби скриготять
Чому ж оці овечки
Навколо нас гуляють і мясо доставляють
Кого ми годували
Такими всі ми й стали
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958568
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.09.2022
автор: oreol