Коли вмирають бабусі,
серця закутуються
в чорнобриві торокаті хустки
і йдуть бродити під лісом
над гірськими потоками,
котрі знають усю правду
про те, як народжується життя
і як з неба падають досвітні зорі.
Десь там на хистких кладках
через гірські потічки
залишилися сліди бабусиних ніг,
а поручні пам'ятають запахи їхніх рук -
зроблених, змозолених, зашкарублих,
але таких рідних і таких
пахучих
м'яткою, звіробоєм,
свіжим хлібом, коров'ячим вим'ям,
сушеними грибами і найсмачнішим у світі
повидлом з ружі...
Кожного року, як згадую бабусю,
у день її смерти,
закутую своє серце в торокату
чорнобриву хустку
і йду бродити під лісом
над гірськими потоками.
Бо лиш вони знають, як не забути тих,
без кого не народжується життя...
25.07.22 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957488
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.08.2022
автор: Леся Геник