Цей цвях такий міцний і небувало довгий...
Ці зуби такі білі, аж не віриться, що земля не вичорнює...
Ці кістки такі легкі, що аж віддих боїться їх зачепити...
Скільки маленьких ґудзиків на долівці відчаю!
Скільки пробитих іконок на грудях істини!
Скільки вижовклих листів, що не спізнали адресатів!
А ті, хто катував, де вони?
Їм спиться спокійно?
Їхні могильні плити не падають ниць перед небом?
І серце завивається вкотре у чорну хустку...
І душа складає руки до молитви на цих могилах...
І сльози собі котять свою правду
в обійми цего знімілого лісу...
Він усе знає...
Він усе чув...
Усе бачив...
Але його німота не зліковна...
Спіть спокійно, прекрасні незборені Душі...
Хай Вам сниться Ваша мрія,
за котру
нищили,
знущалися,
катували...
О, Боже, чому ж цей цвях
такий небувало довгий?!
18.08.22 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956991
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.08.2022
автор: Леся Геник