А очі матусі все зорять в віконце
На стежку, що в’юнко біжить до воріт.
Мо' часом осяє думки ніжне сонце,
Й синок, її щастя, у двір забіжить.
Отак, як колись у дитинстві, бувало,
Як кликала хутко іти їсти борщ…
Стрибне через хвіртку, всміхнувшись зухвало
А щоб не сварила – цілунки як дощ…
О, де ж ти, синочку?... Я стіл вже накрила
А страви холонуть, як серце в думках…
Якби ж то Бог дав мені ангельські крила,
Біду відвела б я на тяжких шляхах.
А так лиш з молитвою завжди до нього
Чи ранок, чи день... ще тривожніша ніч…
Слізьми уже вимила чисто дорогу,
Якою до тебе виходжу навстріч.
Зима за плечима, весна промайнула,
Ось літечко, літо… Твій сад як шумить!…
Війна і на нього тривогу напнула,
Бо часто з вітрами про щось гомонить...
А сон, хоч короткий – дарує утіху…
В нім ти - за батькі́вським, святковим столом,
Родина щаслива, дзвенить хата сміхом,
Під ангельським ніжним і мирним крилом.
Чекаю, синочку… Дивлюся у небо...
Під куполом знову он клин соколят...
Ох діточки, діти, кому це все треба?!...
І шепіт в молитві: «Прийми янголят…»
05.08.2022
Л. Таборовець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955505
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.08.2022
автор: Любов Таборовець