Гроза, немов би навпіл, згасле небо розриває.
Розкати грому гучні неймовірно – гнів небес.
Під звук сирен тривожних, до болю серце крає.
Мов судний час вже настигає, наближається кінець.
Бешкетний вітер розгулявся, пориваючись.
Дерева пригинаються, немов вклоняються вони.
То, може, сам Диявол, з неба опускаючись,
Йде сходинками, насилаючи негоду навкруги.
У рукаві, немов Царівна-лебідь, блискавку тримає.
Змахнув рукою… Спалахнуло вмить яскраве світло.
А потім – громові розкати, землю гуркіт той здригає.
Гнів неба насилається тривожно та несамовито…
Гроза минає, та бешкетний вітер вже не поривається.
Дерева випрямляють стан, лисніють знову крони їх.
Чи то Диявол гуркотів… Та сонце знову посміхається.
Затишшя завжди наступає після емоційних злив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954503
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2022
автор: ЭленБрус