В неспокої я проснулась,
мені снилася зима...
Я у сні своїм крутилась,
в неспокої ледь жива...
Тишком - нишком ще полежу,
все в порядок укладу...
Погашу в душі пожежу,
і з пам"яті прожену...
Так вже склалась моя доля,
я одна давно живу...
Як тополя серед поля,
я постійно когось жду...
Чи то сина, а чи доньку,
чи когось з онуків теж,
приготую щось смачненьке,
пригощатиму безмеж...
Може хтось усе ж приїде,-
хоч на день, чи хоч на час,
і як сонечко пригріє,
так бувало вже не раз.
Дітей й внуків розумію,
своїх справ в них є тьма.
Ображатись не посмію,
та і поводів нема...
Вони часто мені дзвонять,
і я вдячна їм за це...
Мої очі сльози ронять,
умивають все лице...
Та чогось ніяк не влежу,
швидко схоплююсь й іду...
Загасю в собі пожежу,
й на гостину їх знов жду...
Знаю я, вони приїдуть,
доки я іще жива...
І обнімуть, і пригорнуть,
і повернуть всі дива...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953055
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.07.2022
автор: геометрія