Пісня пропащої

[i]"And  in  the  liquid  mirror  glowed  the  clear  perfection  of  her  face"  Alfred  Tennyson  "Mariana  in  the  South"

Ілюстрація  –  картина  Тетяни  Молодої    [/i]



Правнук  ворожки

Я  виходжу  з  хати,  прочиняю  фіртку.
Стежка  –  в  камнескоки,  небо  –  в  зоредірку.
Треба  б  повернути  вкрадене  зі  вчора.
Калабані  мутні.  Серце  смутночоле.

Ти  –  правнук  ворожки,  найгідніший  фраїр.
Васильки-волошки,  що  мене  чекає?!
Ми  на  перелазі  –  щічечка  до  щічки.
Тиша  –  в  хрущостаї.  Обрій  –  в  вікносвічки.  

09.07.2016  



Реготи  причинних

Ти  прийшов  в  мій  монастир
Зі  своїм  уставом
І  бубниш,  як  душпастир,
Про  свободу  й  право.

Потічком  вода  брудна.
Селі  гамір  стишать.
Ти  чудний  чи  я  чудна?
Брешеш,  наче  дишеш.

Ядра,  брили  (каламбур!)
Гупають  у  клумби.
Перепалка  з  амбразур  –
Спадок  тумба-юмби*.

Зорі  згасли,  нічка  –  тать.
Тужно.  Чути  вої.
В  темінь  душ  не  прочитать,
Скручую  сувої.

Драна  плахта  –  не  фата.
Із  розгону  –  в  бровку.
Повз  проносяться  літа,
Вельон  мій  у  сховку.

Дзвони,  дзвони.  Рій  пожеж.
Гасять  досі  чинних.
З  монастирських  білих  веж  –
Реготи  причинних.

15.08.2016

*Жартівлива  назва  народів  з  низьким  рівнем  інтелекту



Дурна  й  пропаща

Вийти  за  тебе?  Ступити  на  стежку  кращу?
Мудра  пішла  б,  ну  а  я  –  і  дурна,  й  пропаща.
Хочеш,  вкладай  все  гостріше  каміння  в  пращу*,
Цілься  у  мене,  бо  відповідь:  ні,  нізащо!

Бути  твоєю?  Любити  тебе  довіку?
Знаєш,  без  сміху  тебе  не  назву  чоловіком.
Кожного  дня,  розімкнувши  свої  повіки,
Я  б  сподівалась  пришвидшення  плину  віку.

Раптом  всі  справи  мої  перетворяться  в  наші,
Ну  а  про  рішення  їх  мені  й  подумати  страшно.
Бути  з  тобою  –  це,  наче  наїстись  каші,
Корисно  дуже.  Біда,  що  не  дуже  смачно.

08.2016

*Метальна  зброя



Пісня  пропащої  

Не  знервована,  не  засмучена,
Просто  змучилась.
Заспокоєна.  Не  зчарована,
Не  приручена.  

Незарученість,  неодруженість  –
Як  доручення.
Некерована  –  не  спростовую.
Не  накручуйте!

Не  хворію  я!  Не  змінилась  чом?  –
Бо  не  скучила.
Бо  не  зрадили.  Бо  не  зрада  це,
Де  не  влучили.

Плачу  голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко  й  коротко
Перекинуто
Горі  дном
Долі  зболені.
Далі  зморені
Списком  фраз.
Ручки  впущені,
Сни  пропущені
Через  раз.

Ось  зцілована,  зачарована,
Та  не  я.
Ось  пригублена,  та  не  згублена  –
Теж  не  я.
Ось  піднесена,  смутки  стесані
Не  мої.
Ось  змарніла  (ось  я)  на  білому
Полотні.

Ось  пропаща  у  пащі  пращурів,
Що  абищо,  пручатись  зась,
Прагнуть  мститися,  причаститися
До  тутешнього.  Повилазять
З  фотокарточок.  Під  підсвічником
Воском  ліпляться  ці  гримаси.

Ось  відстрочені  клятви  й  порчі  злі.
Напророчено  (от  вже  й  ласі!)
Заговорені,  точно  скорені,
Всі  нащадки  у  сім  колін.
Поторочі  пропащій  в  очі  тій
Заглядають,  шукають  тлін.

17.08.2016



На  перехрестях  доміно

На  перехрестях  доміно  –
Крихких,  лякливих,  покрапле́них
(Не  має  терпкості  вино,
Не  має  запаху  вино,
Як  в  чорно-білому  кіно)
Приходь  до  мене!

Ні  з  чим  не  змішуй  цих  слів  нектару,
Гіркішим  буде  нехай  від  хмелю!
Отак  впираюсь  ногами  в  стелю,
Спускаю  пару.

Коли  прискладане  віно
Привабить  ле́генів  хвале́них
(Моє  невимовлене  дно,
Моє  невимолене  дно  –
Неначе  біле  полотно)  –
Приходь  до  мене!

08.2016



Ланню  пораненою.  Хто  як  не  ти

Хто,  як  не  ти,
Розіпне  мої  вибрики  солодкогранним  дотиком?
Хто,  як  не  ти,
Розкуйовдить  охайність  мою  і  вишуканість?
Хто,  як  не  ти,
Скаже:  годі  перечити!  Бачу,  вже  зморена.
Хто,  як  не  ти,
Видихатиме  доти,  допоки  і  я  не  видихну?

Бачиш,  осінній  лист  загрібається  в  купу  золота?
Хочеш,  залишусь  тут,  а  ти  підеш  своєю  дорогою?
Хочеш,  прикинусь  ланню  –  пораненою,  скореною,
Ти  ж  рахуватимеш  плями  на  хутрі  –  криваві  та  вроджені?

Чуєш,  як  сурми  сурмлять,  як  пшениці  на  хліб  наш  мелються,
Води  плюскочуть  в  Дністрі,  який,  сліпець,  розділяє  нас,
Будні  шепочуть  про  свята  заздрісно  білим  голосом?..
Як  же  примусити  їх  замовкнути,  а  мить  –  зупинитися?

Можу  сміятися  голосно,  плакати  тихо  й  коротко.
Можу  чолом  впиратися,  коли  забажаєш  противника.
Досі  в  таємних  молитвах  була  твоєю  опорою.
Хочеш,  заборони  відсьогодні  за  тебе  молитися!

***

Але  ж  не  огортаєшся  шлейфом  парфумів,  що  насичені  щастям  й  трояндами.
Не  витираєш  мокре  волосся,  час  від  часу  в  скроні  цілуючи.
Скажи,  на  колінах  моїх  чи  ти  встигнеш  знайти  заповітний  затишок,
Доки  своєї  любові  та  святості  на  не  своїх  шляхах  я  не  розхлюпаю?

То  є  слова  нерозумної,  слова,  що  не  сіють  мудрості!
Звісно,  що  встигнеш,  бо  вічністю  ми  повінчані!
Як  же  тебе  чужого  не  вкрасти  безсовісно  в  іншої?
Як  же  тебе  свого  не  втратити  так  нерозсудливо?

***

Хочеш,  приходь  таємно  до  мене  незрячої  по  ночах
І  розфарбовуй  каштанові  коси  мої  сірим  кольором.
А  як  забудеш  мене  на  полиці,  поміж  книжок  заховану  –
Буду  всихатись  ромашкою  і  щільно  вкриватись  порохом.

Холодом  першого  інею  пальці  мої  приручені
Креслять  на  шибках  щоранку  профілю  дивного  обриси.
Душі  заплаканих  вікон  слізьми  змивають  рукописи
Щемних  картин  пророцтва  пальців  навік  обпечених.

Ким  себе  знатиму  я,  коли  доспіваю  цю  пісню?
Ким  себе  знатимеш  ти,  коли  цю  пісню  дослухаєш?
Вкотре  згрібаю  крихти  надій  незграбними  рухами.
Ще  не  знайомі  знайомці,  а  я  вже  серця  розбурхала.

Бачиш,  осінній  лист  загрібається  в  купу  золота?
Хочеш,  залишусь  тут,  а  ти  підеш  своєю  дорогою?
Хочеш,  прикинусь  ланню  –  пораненою,  скореною?
Плями  рахуй  на  хутрі  моїм  –
Криваві  та  вроджені!

16.09.2016



Самоти  сто  років

[i]"Всяка  річ  -  жива.  Треба  тільки  зуміти  розбудити  її  душу."
Г.Г.Маркес  "Сто  років  самотності”[/i]

Я  була  б  твоєю  самотою
В  опівнічних  серця  закавулках,
Зігрівала  будні  простотою,
Відреклась  від  імені  та  думки.

Я  сіріла  б  стінами  важкими
І  скрипіла  старістю  підлоги,
Пролягала  тінями  чіткими,
Свистом  вітру  лоскотала  ноги.

Сирістю  закинутого  серця
Я  живила  б  витоки  потоків...
Краплі  бурі  на  осколку  скельця,
Як  печатка  –  самоти  сто  років.

03.10.2016



Між  ялицями  зозуля

Няньку  мій  солодкий,  ой  нянечку!
Не  віддайте  ня  старому  за  панночку,
Бо  у  пана  грубі  руки  та  серденько.
Ох,  зів'яне  Ваша  ружа  даремненько!

Мамцю  моя  гожа,  ой  мамочко!
Ци  Ви  так  ся  віддавали  за  нянечка?
Ци  й  у  Вас  гіркії  сльози  котилися?
Ци  не  Ви  то  ще  до  шлюбу  любилися?

Між  ялицями  зозуля.  Ех,  грішна  я!
Обірвалася  лічилочка  спішная.
Я  пригледіла  ялицю  сю  пишную.
Уж  не  знайте  ня  пустую,  колишнюю!

Лем,  соколику,  швидкий  мій,  приручений,
На  сю  стежку  в  гори,  часом  покручену,
Приведи  ми  мого  любка  коханого.
Стільки  й  буде  того  щастя  незнаного.

Суне  хмара  та  й  густая,  та  й  чорная.
Уж  співати,  уж  сміятись  не  годна  я.
Маю  личко  білосніжне  і  серденько,
Не  позволю  їм  зчорніти  даремненько!

04.10.2016



Ти  сказав.  Останній  із

Ти  сказав:  я  останній  із...
Ти  мені  позавчора  снилась.
Я  чекав  біля  тих  беріз
Ночі  дві  та  два  дні  –  звершилось.

Ти  сказав:  я  тебе  навчу,
Тільки  сни  не  спускай  у  воду!
Я  повинен...  Мовчиш.  Мовчу.
Я  останній  із  того  роду.

Ти  сказав:  молода,  то  й  що?
Ти  ж  чужі  вже  читала  долі!
Поторочі  у  поміч!  –  Шок.
Креслю  думкою  коло  з  солі.

Ти  сказав:  не  втечеш,  забудь!
За  спиною  примари  зріють.
Озирнулася  –  каламуть,
Лиш  тумани  кругом  біліють.

Озирнулась  –  одні  ліси.
Це  було  вже,  о  сни  пророчі!
Загорілась  трава,  гаси!
Жодних  свідків.  Палають  очі  –

Не  зажмурилась.  Дайте  сил!
Чорногора  снує  свободу.
Ти  моєї  руки  просив,
Як  остання  надія  роду.

04.10.2016



Пересмішниця

Приймеш  ким  мене,  як  постукаюсь?
Наша  зірка  на  небі  скраєчку.
Впізнаю  її  ще  ізмалечку.
Не  жени  мене!
Зостаюсь.

Переспівниця,  пересмішниця  –
Ось  ім'я  моє  та  призначення.
Як  заплачеш  ти,  то  заплачу  й  я.
Коли  грішник  ти,  ось  я  –  грішниця.

Хай  невтішену  і  покинуту,
Хай  загублену,  позабутую,
Словом  зранену,  болем  скутую,
Заблукалу,  до  тебе  б  линути,
Та  зови  мене!

11.10.2016



Ніжна

При  свічках  надвечірків  сніжних
Я  занадто  відверто  ніжна.
Ця  відвертість  –  п'янке  вино,
Йду  із  нею  на  дно.

П'ю  за  двох,  бо  в  зимовій  стужі
Ти  занадто  відверто  байдужий.
Іншій  в  келих  налиєш  віршів
Із  моєї  душі.

В  надвечірках  густих,  наче  туш,
Дві  долоні:  гаряча  й  студена.
Перша  римою  душ  полонена,
Друга  –  прозою  душ.

17.10.2016



Перелякана

Дивилася  на  них,  мов  перелякана,
А  потім  довго,  дуже  довго  плакала.
Давно  вже  сподівання  всі  зіжмакала
Й  бажання.  Але  вчора  все  ж  заплакала.

Щось  обірвалося  –  завмерла,  милувалася.
Це  ніжність  дивним  трепетом  озвалася?
Сама  собі  безмірно  дивувалася.
Пів  ночі  від  ридань,  дурна,  здригалася.

І  відчувалось,  і  росло  й  тривожило.
Усе  нутро  і  обпекло,  й  стриножило.
Дивилася  на  них,  мов  заворожена.
О  Боже!

26.10.2016



Змучений  вірш

Я  трошки  змучилась.  Я  полежу  ось  тут,
Накриюсь  коцом  так,  щоб  з  головою.
До  бою?  Знову?  До  якого  бою?
Кому  світити?  –  В  венах  кров,  не  ртуть.

Люмінесцентна?  Штучна?  Лей,  лей,  лей!
О,  дайте  пити,  дайте  мені  пити!
В  сирій  темниці  чи  в  тіні  алей  –
Усе  байдуже,  лиш  би  відпочити.

В  питанні  вічнім:  бути  чи  не  бути,
Марнот  марнотою  у  вічності  минути?
Шукаєш  користі.  Питання  став  ребром!
Вже  як  прийнятність,  звичку  й  необхідність

Я  з  власним  псом  вбачаю  більшу  рідність,
Як  із,  пробачте,  що  веду  пером,
Сусідом  першим  чи  найвищим  паном.
Тому  веду  поетом-графоманом:

Я  змучилась,  не  руште,  це  мій  кут!
І  дайте  спокій,  дайте  мені  спокій!
Мені,  з  часів  Адама  простоокій,
Вже  прописали  сім  томів  покут.

08.11.2016



Не  випадкова  зайшла

Не  випадкова  зайшла,  –
Я  прочанка,  що  знала  куди  вона  йде  і  до  кого  буде  молитися.
Я  сьогодні  до  тебе  постукалась,  щоб  води  з  твоїх  рук  напитися.
Впусти!  Ти...

Ти  для  мене  світив,  наче  зірка  яскрава,  дороговказна.
Скільки  злих  кілометрів  я  подолала,  вже  й  не  злічити.
Я  шукала  душі  порятунку,  бо  зачала  вона  гірчити,
Та  манила  цієї  зорі  чистота  алмазна.

Я  в  дорозі  від  болю  і  жалю,  бувало,  стогнала  стогоном.    
Нили  ноги,  подерті  кущами,  що  з  найтерпкішими  ягодами.
Я  гадала:  затерпне  біда!  Хай  ця  терпкість  злагодами
Нам  на  долю  лягає,  бо  нам  же  з  тобою  жити!

Я  не  просто  стогнала,  я  ридала  навзрид,  я  корчилась,
Коли  небо  нічне  затягалось  зловісними  хмарами.
Навіть  янголи  Божі  у  ночі  такі  по  землі  не  літали  парами,
Й  пастухи  не  одну  вівцю  загубили,  а  цілі  отари.

І  немовбито  душі  неупокоєні,  вітри  завивали  тужно,
І  свистіли,  і  дерли  мій  одяг,  і  обпікали  шкіру,
І  у  серці,  в  моєму  серці  безжально  свердлили  діри,
І  не  мали  у  тому  міри.

Я  брела  одиначкою,  що  спрагла  людського  слова,
Перетнула  небесну  твердь  і  моря,  і  сушу.
Волочила  поламані  крила  й  зотлілу  душу,
Та  твердила:  дібратись  мушу!

І  нарешті  я  взріла,  підвівши  погляд,  твій  дім  між  хмарищ.
Серпантином  звивалась  дорога  і  дорого  брала  за  кроки.
Я  гадала,  ввійшовши  в  грозу,  вже  навік  з  мене  змиються  вроки.
Я  гадала:  він  дочекався,  бо  непохитний!

Ти  ж  для  мене  світив,  наче  зірка  яскрава,  дороговказна.
Та  чи  разом  з  дощами  пролився,  бо  з  дороги  жадатиму  пити?
Утамовую  спрагу  поволі,  кожну  краплю  беруся  лічити.
Після  знаку  дорівнює  –  нам  із  тобою  жити?(!)

13.11.2016



І  гірчить  на  губах

Я  занадто  звичайна,  занадто  звичайна,  пробач!
Я  невдачі  твої  пожинаю  і  сама  ж  їх  сію.
Коли  буде  зовсім  нестерпно,  я  перейду  на  плач
У  найдальшім  кутку  кімнати,  бо  на  людях  не  смію.

Я  занадто  ревнива,  занадто  ревнива,  прости!
Я  палити  мости  наловчилася  хвацько  і  досі
Переконую  світ  і  себе,  що  вогненні  хвости
Глупих  ревнощів  –  хною  фарбують  невтішену  просідь.

Я  не  та,  що  тобі  потрібна,  я  занадто  не  та.
Але  й  надто  нестерпно,  щоб  ставити  зважену  крапку.
Я  мов  спринтер  біжу,  та  втікає  від  мене  мета,
Тож  безсила  й  захланна  навздогін  їй  кидаю  шапку.

Біля  тебе  промерзне  моя  оголіла  душа,
Я  ж  не  зможу  твою  попороти  й  вдягтись  по-зимовому.
І  гірчить  на  губах  кожне  слово  з  цього  вірша,
Розчинилась  солодкість  моя  в  смаку  полиновому.

13.11.2016



Не  читай  моїх  віршів

Застрягає  в  горлі  ніч
Підла  і  самотня.
Стрягнеш  з  нею  пліч-о-пліч,
А  в  кишені  –  сотня

Шкаралуп  розбитих  дум,
Випитих  сирими.
Попід  вікна  ходить  сум,
Підглядає  в  рими.

Снігом  вишню  замело,
З  ким  тепер  журитись?
Виє  місяць  на  село.
Серцю  б  коцом  вкритись.

Не  читай  моїх  віршів!
Міряй  нічку  кроком!
Гнів  мій  знову  розпашів  –
Ллю  вишневим  соком.

14.11.2016



Ґави

Знов  моє  безсоння  п'є  студену  воду
І  рахує  вівці,  проклинає  ніч.
Крик  загасить  тишу,  наче  оцет  соду.
Закурило  хату.  Вичищаю  піч.

Гулі-гулі,  ґави,  їжте  мої  страви!
Порала  пів  ночі,  змучилася  фест*.
Поторочі  глупі  мають  дві  забави:
Лізти  людям  в  очі  та  крутити  хрест.

Ніч  гірка,  як  редька,  звичаєм  суворим
Кучеряві  нерви  в  косу  заплете.
Я  собі  заплачу  за  вчорашнім  горем:
Хтось  розсипав  щастя,  а  біда  мете.

15.11.2016

*Фест  –  сильно,  дуже



Січе

Січе.
Лиш  не  збагну,  чи  дощами,  а  чи  мечем?
Будеш  мені  миротворцем  чи  палачем?
Звідки  цей  щем?

Пече
Рана  відкрита.  У  неї  тебе  впущу.
Сіллю  просиплешся,  я  ж  і  за  це  прощу.
Занапащу
(Ще  й  ще!)
Душу  впокорену.
Полум'ям  грій,  свіче!
Холодом  нищить  і  наче  палач  січе
Цей  непоборний  щем.

Вогнище  болю  –  кров'ю  його  пригощу.
Я  ж  бо  за  себе  тільки  собі  й  відомщу.

Січе.

18.11.2016



Безжальна  круговерть

О  підла  ноче,  змилуйся  над  нами!
Чому  вичікуєш  під  урвищем  сердець?
Годують  люди  грішними  синами
Тебе  захланну,  аж  тріщить  терпець.

Підступна  ноче,  серце  ж  бо  не  кремінь!
Як  скотиться  з  обриву,  то  на  смерть.
Лиш  сонце  заіскриться,  виїсть  темінь,
Як  знову  ніч  –  безжальна  круговерть.

22.11.2016



Псевдоніми

Називай  так,  як  хрещена.  Не  для  тебе  мої  псевдоніми,
Не  для  тебе  ці:  дякую,  прошу,  заходьте  у  гості...
Досконало  вивчала  мистецтво  брехні  й  пантоміми,
Чергувала  гримаси  образи,  зневіри  і  злості,

Театрально  вклонялась,  немов  невпокорена  кішка,
Виверталася  гнучко  та  рвучко  стрибала  у  очі.
Так  звивалась  до  тебе,  крізь  тебе,  від  тебе  доріжка.
А  захмарене  небо  являло  ознаки  пророчі

Над  засіяним  полем,  та  з  витоптаними  ранами.
Чи  посходить  щось  добре  на  нім  з  безіменного  сімені?
Не  за  лицями-масками,  не  за  виточеними  станами,  –
За  єством,  за  приреченням  називай  мене  завжди  по  імені.

Осінь  2016



Лічені-перелічені.  Як  приступити  до  тебе

...як  приступити  до  тебе,  якщо  ти  –  мій  ковчег  заповіту?
Святощі  сховані  в  ньому:  пахощі  та  скрижалі.
Певно,  зотлію  з  розпачу,  якщо  станеш  марнотою  світу!

Очі  сумні  сховала  під  клаптем  густої  вуалі.

...ріки  течуть  бурхливі,  та  з  витоків  непримічених.
Взялося  відки  кохання  моє,  таке  несподіване?
Скільки  ж  отих  засмучених,  лічених-перелічених?

В  когось  і  щастя  замовчане,  а  в  когось  –  горе  оспіване.

...дай  мені  сили  стати  для  серця  його  святинею!
Муки  –  від  нитки  тоншої,  а  правди  –  від  ружі  кращої!
В  лагідні  дні  –  примарою,  в  хижі  –  вогнем,  богинею!  –

Так  розстилалась  з  туманами  змучена  пісня  пропащої.

...ріки  течуть  хвилюючі  днищами  кам'янистими,
Очі  у  днища  запалися,  небом  не  приголублені.
Скільки  ж  отих  увінчаних  мареннями  барвистими?

Пестять  густі  тумани  душі  від  душ  погублені.

Осінь  2016



Ніч  перед  Різдвом

Серед  ночі
Проснулась,  похнюпилась,  сніг  –  в  коліно.
Зостались,  о  лишенько,  три  поліна!
Топити  би  пічку,  та  де  там,  лінь.
Повисли,  химеряться  сажа  й  тінь.

Заскочила  в  чоботи  й  притьмом  з  хати.
Мені  б  моє  серденько  підлатати!
Та  хто  ж  з  моїм  горечком  замежує?
Лиш  онде  мій  пес  сидить,  сторожує.

Собацьо,  ти  гавкаєш,  а  я  плачу.
Повідай  про  доленьку,  про  собачу!
А  я  тобі  –  сни  свої,  сни  дівочі.
Пробуду  з  тобою  тут  зо  пів  ночі.

Собацьо,  ти  брешеш  ми  псячі  брехні,
А  я  беру  жалібно  ноти  верхні,
Та  й  схлипую,  схлипую,  та  й  зітхаю,
Та  й  в  Боженьки  вічності  нам  прохаю.

Я  конче  знайду  тебе  на  тім  світі!
На  цім  тобі  висаджу  рясно  квітів.
Бреши  мені,  песю  мій,  довго  й  щиро,
Вже  завтра  злікують  нас  ладан,  миро.

05.01.2017



В  барвінці

Просто  будь  поруч!  Скресли  сніги  в  барвінці.
Кригою  яви  чи  недобаченим  сном!
Як  же  то  дивно  –  сповнює  біль  по  вінця
Серце  надщерблене  з  наскрізь  пробитим  дном.

Як  же  то  щемно  –  птах  поселився  в  грудях,
Крила  розправивши  гостро  мені  пече.
Як  же  то  смішно:  хто  я,  коли  на  людях?
Як  то  гнітить  –  не  опора  твоє  плече.

18.01.2017



Чи  написати  тобі  листа

Чи  написати  тобі  листа,
А  чи  змовчати  на  віки-вічні?
Мої  прапращури  потойбічні
Вже  гнівом  кидають  з-під  хреста.

Облудна  думка,  а  все  ж  проста  –
Переховатись  аж  до  кончини.
В  мені  любов  не  знайде  почину  –
Засохли  серце,  душа  й  вуста.

Любов  шубовснулася  з  моста
У  темні  води  нерозуміння.
Але  з-під  товщі  цих  вод  –  веління:
Почни  писати  йому  листа!

20.01.2017



То  ви  читали  цю  мить  полинну

То  Ви  читали  цю  мить  полинну  в  моїх  очах?
Полинув  янгол,  перо  зронивши.  Мабуть,  пора.
Ширяють  душі,  а  погляд  стрічний  –  горить?  Зачах?
Мені  б  лиш  дотик,  найтонший  дотик  його  пера!

Ви  стали  свідком:  ось  янгол  смерті  зронив  сльозу.
Ці  жовті  квіти  несуть  для  кого  з  лукавих  снів?
Гірчить  полинно  і  вістря  неба  снує  грозу.
То  Ви  читали  уривки  щастя,  уривки  днів?

22.01.2017



Гойдайте  мою  колиску

Спиняють  мою  колиску
Нічного  безумства  діти.
Кладуть  з-перед  мене  миску:
Поїж,  аби  не  змарніти!

Мілку,  як  ріка  у  межень,
Порожню,  як  гнізда  взимку.
Не  вгледиш  біді  обмежень,
Голодному  дню  –  підтримку!

Тримай  ось  найбільшу  ложку,
Черпай  нею  відчай  знизька.
Ковтай  гіркоту  потрошку
І  сіль  для  душі,  бо  слизько.

Безумство  в  мені  голосить:
Нема  і  від  сну  вже  зиску!
Відсунула,  –  сита,  досить!
Гойдайте  мою  колиску!

30.01.2017



Лиш  не  питай

Лиш  не  питай,  чи  навчилась  чужих  любити!
Я  поміж  них  все  частіше  зі  зла  мовчу.
Як  то  без  тебе,  ох,  як  то  без  тебе  жити?
Лізу  на  стіни  й  щоночі  палю  свічу.

Лиш  не  дивися  на  тінь,  що  ковтає  сльози.
Сильні  не  плачуть  –  не  плачу,  як  вовк  гарчу.
Серця  пустелі  не  збудять  даремні  грози,
Я  ж  і  за  краплю  подвійну  ціну  плачу.

30.01.2017



Як  несповідана  тисячу  літ

Як  несповідана  тисячу  літ.
Як  неприкаяна  грішна  душа.
Як  перекупник,  котрий  без  гроша,  –
Чи  не  вкраде?

Як  перемерзлий,  обсипаний  цвіт,
В  повенях  втоплений  пагін  життя,
Корінь,  розкладений  духом  гниття,
Духом  жури.

Як  переспілий  розколотий  мак,
Між  бур'янами  голівка  пуста,
Тріска,  відбита  ножем  від  хреста,
Що  при  путі.

Як  у  хоромах  найнижчий  жебрак,
Вітром  відірване  жало  оси.
Як  молодиця,  що  вже  без  коси,  –
Страчена  ти.

30.01.2017



Гіркотою  нічною

Гіркотою  нічною  при  світлі  настільної  лампи
Упивалася  жадно.  О  спраго,  цю  жертву  прийми!
Нам  судилося  вдвох  прочиняти  ворота  пітьми.
Нам  зривати  удвох  з  передпліччя  лілеї  та  штампи.

Мов  причинна,  блукала  босоніж,  сповняла  покути.
Не  прикута  до  нього,  та  ноги  в  кайданах  горять.
То  не  квітнуть  стожари,  –  то  стражі  суворі  зорять.
Упивалася  болем,  а  серце  просило  отрути.

05.02.2017



Виходила  в  поле

Виходила  в  поле  й  просила  у  вітру  сили.
В  серцях  голосила:  шалений,  візьми  з  собою!
Погнівались  серце  з  умом,  а  душа  –  з  судьбою.
Як  досі  по  світу  ще  ноги  мене  носили?!

Як  досі  по  світу  луна  не  рознесла  тугу?
Нічийна  лебідка,  не  чутно  коли  воркоче.
Пошепчеться  з  вітром,  той  крила  лишень  лоскоче,
Ковтне  її  мову  та  й  випустить  скарги  кругом.

Ковтне  її  мову:  від  смутку  немає  спасу!
Ромашки  кущами,  а  я  –  стебелина  гола.
В  спекоти  не  вкрила  і  тінь  від  билини  квола.
Сорочка  в  узорах  розхристана  свистом  часу.

Сорочка  в  узорах  –  це  хрестиком  шито  долю.
Звивається  стежка,  котру  не  мені  топтати.
Мені  ті  нитки  не  з  клубочка,  –  в  клубок  мотати.
Завіщо  даруєш  таку  поневільну  волю?!

Завіщо  шкодуєш,  мій  вітре,  безсильним  сили?
В  серцях  побиваюсь,  шалений,  візьми  з  собою!
Погнівались  серце  з  умом,  а  душа  –  з  судьбою.
Як  досі  по  світу  ще  ноги  мене  носили?!

10.02.2017



Не  розбурхати

Я  не  грію  твоєї  душі  ні  вогнем,  ні  жалем,  ні  словом,
Не  кидаю  з  очей  турбуючі  погляди,  мов  блискавиці.
Як  дванадцять  проб'є  –  повертаюсь  додому  глибоким  ровом.
Я  при  собі  держу  обіцянки,  туфельки  та  рукавиці.

Я  так  тісно  сплітаю  косу,  аж  вітер  у  розпачі  плаче:
Не  розбурхати  і  не  скуйовдити,  не  вивести  з  рівноваги!
Що  тобі  до  "не  хочу",  що  тобі  до  "хочу"  мого,  юначе?
Я  мовчу  так,  неначе  будую  мости,  світи  й  переваги.

Перелічені  кісточки  кігтями,  мов  у  колесах  шпиці.
Поховзнулася,  впала  –  і  тоді  не  спіши  підіймати!
Закалатало  ж  тільки  на  мить  рум'яне,  міцніше  від  криці,
Натщесерце  з'їдене  серце  моє,  та  й  знову  взялось  співати.

18.02.2017



Обірвало  мій  берег

Обірвало  мій  берег.  Стою,  як  жива,  нежива.
Все  ще  гупає  в  скронях,  та  це  вже  не  пульс,  а  повінь.
Як  на  березі  іншім  візьмуться  збирати  жнива  –
На  моїм  зазбирають  каміння  і  груди  крові.

Обірвало  мій  берег,  розірвало  на  клапті  плоть.
Чи  глуха,  а  чи  справді  в  громах  не  було  ознаки?
Тут  до  мене  пшеницю  вдягала  ясна  сонцезлоть.
Після  мене  посходять  лиш  дикі  червоні  маки.

23.02.2017



Ніченько

Ніченько,  ясочко,  вислухай,  та  змовчи.
Вчитись  запізно,  болючі  пройшли  уроки.
За  простоокість,  за  віру  мене  провчи,
Хто  ж  серед  ночі  так  широко  ставить  кроки!

Ніченько,  срібная,  серце  мені  з  грудей
Впало  додолу  й  вкотилося  в  пишні  трави.
Несла  його,  наче  писанку  ту  –  до  людей.
Вибилось  з  тіла,  немов  діамант  з  оправи.

Ніченько,  любко,  а  тямиш,  яке  було
Небо  до  того,  як  згасли  останні  зорі?
Де  твої  очі,  чому  спорожніло  тло?
Це  ж  не  сузір'я,  –  це  долі  сплелись  в  узорі.

Ніченько,  душенько,  роси  мені  –  ропа.
Сіль  проїдалася  в  п'яти,  сльозу  білила.
Ти  полічила?  –  Одна  лиш  була,  скупа.
Другої,  віриш,  з  сорому  я  не  зронила.

03.03.2017



Коли  ти  пішов

Слухай,
Яка  почалась  заворуха,  коли  ти  пішов!
Як  в  мильнім  кіно  чи  в  дешевім  якімсь  телешоу.
Не  проходило  й  дня,  щоб  вони  не  сипали  солі
На  відкриті  рани  мої.
А  я,
Затуманена  залишками  від  больового  шоку,
Закутавшись  в  біле  простирадло,
Пошепки  кликала  твоє  ім'я.
Ми  –  сім'я!
Сім'ям,  що  помирало  в  засохлому  ґрунті,
Вижили  тільки  кактуси,  бо  також  були  колючими,
Діти,  яких  я  ніколи  не  заколишу,
Плакали,  взивали  до  мого  втраченого  розуму.
Та  я  оглухла  навмисне.
Я  поріднилася  з  бурями,
З  непогодами  та  затяжними  грозами.
Олівцями  по  стінах  –  невипещених  наших
Вимальовувала,
Виписувала,
Графила  вітровими  розами.
Знаєш,
Якось,  спіткнувшись  об  тіні  тих,
Що  ще  нещодавно  заварювали  на  кухні  каву,
Ти  міцну,  а  я  –  хоч  би  й  голодною  до  вечора,
Тільки  дайте  ковток  цього  аромату,
(О,  то  було  мені  за  потраву  –  спіткнутись  отак)
Я  впала,  здається,  у  п'ятий  кут  нашого  дому.
Їхні  набридливі  голоси  виманювали  мене  на  діалоги.
Та  я,  без  прологів,
Знаючи,  що  ти  й  досі  тут,
Гострими  пальцями  свого  божевілля
Вказувала  їм  на  двері.
Відтепер  –
Тільки  стіни  у  фотокарточках  і  жодних  рамок!
Стрічки,
Навіть  ті,  що  закладками  у  блокнотах,
Позривала  й  спалила.
А  вони  щось  про  силу  мені,  коли  зовсім  несила.
Та  у  мене  навіть  в  посуху  вікна  у  сльотах!
Бо  коли  ти  пішов,
Сталось  так,  як  пишуть  в  дешевих  романах  про  розірваний  шов,
Про  відкриті  портали  між  "тут"  і  "не  тут"
Знімають  дурні  телешоу.
І  ти  все  це  слухав.
Та  яке  їм  діло,  що  досі  ночую  сама,
Що  в  оселі  моїй  роками  панує  зима,
Що  в  томах  неісторії  нашої  обірвалась  остання  віха?!
І  повторювати  раз  за  разом,  що  тебе  вже  нема  –
Яка  їм  потіха?

Зима  2017



Серце  пустелі

Я  зневірена,
Та  звільни  мене
Чи  змори  мене  остаточно!

Я  –  пустеля
Уся  у  тріщинах,
У  посухах  купатись  навчена.

Так  предвічно  було  призначено  –
Подорожнім  ковтати  порох,
Що  розвінчаний  до  вінчання  ще
Над  пустелею  і  її  серцем.

21.03.2017



Кутали  мене  коцом

Кутайте  мене  коцом  з  сивого  павутиння!
Ціпом-прокльоном  збийте  зернята  без  лушпиння!
Цівкою  льодяною  заціпинило  душу.
Бути  між  вами  терпко,  тільки  я  теє  мушу.

Агруси  і  порічки  до  часу  не  поспіли,
Комини  похилились,  призьби  старі  осіли.
Вікна  во  двір  запались,  як  пересохлі  очі.
Хміль  полонив  одвірки,  тяму  –  слова  пророчі:

Скільки  бульбин*  ся  вродить,  стільки  вам  буде  щастя!
Чей  покуштує  челядь  до  чужини  причастя!
Стежка  ся  вам  постелить  ген  позад  тую  гору.
Черпайте  же  з  криниці,  бо  пересохне  впору!

Аж  під  самі  ворота  впала  остання  грушка.
Ноги  корчі  схопили  і  заніміла  душка.
Вітер  трощив  галуззя,  кидав  його  на  прогін.
Цукор  разив  соленим,  з  уст  підірвавши  стогін.

Кутали  мене  коцом  і  затуляли  вуха,
Бігли  навздогін  крокам  пустище  і  розруха.
Десь  до  чужого  люду  вкинуто  спраглу  душу.
Бути  між  вами  терпко,  тільки  я  теє  мушу.

27.03.2017

*Картоплин



Ти  лементуєш

Ти  лементуєш,  моя  мовчанко,
Гудеш,  як  поїзд  перед  дощем.
А  він  бідову  мене,  прочанку
Задарма  возить,  ще  й  гонить  щем.

Пішов  би  звідси,  щемливий  блазню!
Дорога  –  лікар,  а  ти  –  жебрак.
Тебе  годують  дурні  боязню,
А  мудрі  –  досвідом  ситі  всмак.

Мовчанка  вбралась  в  заліза  стуки,
Лиш  серце  гупає  глухо  з  дна.
Моє  маленьке,  ходи  на  руки!
Присядем  вкупці  коло  вікна.

10.04.2017



Синіють  звично  мої  вершини

Синіють  звично  мої  вершини.
Чому  ж  ви,  любі,  такі  далекі,
Стежками  мотані  вздовж  і  впоперек  –  болите?

Лелеки  гніздами  увінчали
Підніж  забутих  старі  хатини.
Червоні  ягоди  із  шипшини  котились  схилом.

Громи  котилися  попід  небо.
Коли  б  до  серця  той  грім  прикласти,
Чи  відступив  би  непереборний  і  наглий  морок?

Чи  в  долі  перше  дитя  –  це  смуток,
Щоби  за  друге  дитя  пропасти?
Та  грішно  пити  із  рук  отруту,  коли  кохані.

Коли  кохані,  яка  ж  отрута?
На  правду  праведність  не  міняють!  –
Так  в  сліпоті  заблудилась  думка,  як  пташка  в  хмарах.

На  правду  праведність...  Боже  милий!
Усе  міняють  і  все  задарма.
З  шипшини  ягоди  покотились  аж  в  саме  серце.

Аж  в  самім  серці,  мої  вершини,
У  морок  вбрані,  такі  далекі,
Стежками  мотані  вздовж  і  впоперек  –  болите.

По  сонцесході  збирати  роси,
Солодкі  краплі  гіркої  днини,
Допоки  полудень  тінь  не  вхопить  –  мені  судилось.

19.04.2017



Як  в  скронях  гуде  твоя  пісня

Ти,  серце,  підводиш  –  болиш,  стискаєшся.
Чи  каєшся  в  цьому  опісля,
Як  в  скронях  гуде  твоя  пісня?
Й  коли  замовчить,  то  за  віщо  краєшся?

Ти,  серце,  слабке,  немов  не  моє.  А  я  ж
Завжди  називалася  сильною.
В  чужинах  я  чулася  вільною.
Тобі  ж  –  і  поріг  до  ніг,  мов  альпійський  кряж.

Ти,  серце,  м'яке,  як  варена  вода.  Чуй:
Заплакала,  бо  втомилася.
Та  твердості  знову  впилася.
Гартована  сталь  в  очах  –  тепер  вередуй!

23.04.2017



Я  прийду  у  твій  дім

Я  прийду  у  твій  дім,  почеплюсь  у  куті,  як  одна  зі  святих.
Не  дочитуй  до  дна,  не  дивися  навскіс,  не  молися  на  них!
Одиначкою  ніч  вимагає  очей,  що  окутані  в  дим.
Чи  найперша  з  своїх,  чи  остання  з  чужих,  чи  котрась  поміж  тим?

Так  печеш  у  мені  поміж  ребер  жалем,  наче  жало  росте.
Незрадливих  повік  не  зустрінуть  святі,  та  прощають  їм  те.
Я  прийду  у  твій  дім,  як  непроханий  гість.  Не  прохай  –  не  піду!
Ти,  окутаний  в  дим,  припадаєш  до  ніг,  забуваєш  біду.

27.04.2017



В  барвінку

Попід  вікнами  плаче,  крається,  проситься  в  дім
Одинокість  чужа,  зневірена  і  змарніла.
В  зашкарублому  серці  –  заздрість  до  неї  біла,
Одинокість  –  одна,  а  життів  має,  певне,  сім.

Ох,  живуча  яка!  Ні  морози,  ні  дощ,  ні  сніг
Не  втоптали  її  у  землю,  не  стерли  з  світу.
Не  звели  її  з  глузду  ніжність  і  терпкість  цвіту
Молодого  барвінку,  що  просто  під  ноги  ліг.

Чи  прийняти  її  за  служницю,  чи  за  сестру?
Чи  впустити  лиш  на  ночівлю,  а  чи  навіки?
Вже  течуть  не  струмки  по  вікнах,  –  бурхливі  ріки.
Тож  ковтаю  нічну  вологу  й  нічну  мару.

Одинокість  чужа  в  барвінку,  як  в  путах  звір,
Босоного  пручається,  ріже  барвінок  шкіру.
Сім  життів  проклинала,  та  згодом  шукала  віру.
Я  приймаю  її  за  свою:  ходи  на  папір!

01.05.2017



Мов  тумани  густі  осідали

Мов  тумани  густі  осідали  мені  на  душу  –
Розмокала  в  листах  недописаних  і  недоречних.
Їх  зачитував  морок  у  долинах  твоїх  безпечних,
Де  примарою,  втрачена  в  долі,  блукати  мушу.

До  підмитого  берега  страшно  було  ступати,
Але  скільки  заважить  примара,  що  втрачена  в  долі?!
На  півслові  твої  береги  обриваються  кволі.
Помовчи!  Я  в  тобі  буду  ніжність  свою  купати.

04.05.2017



І  прибило  мене  до  берега

І  прибило  мене  до  берега,  як  віночок.
Позавчора  ж  іще  сміялася  та  раділа,
На  вечірках  дівчатам  квіти  вплітала  в  коси
Та  й  приказувала:  дівка  красна,  мов  ружа  спіла.

Позавчора  ж  іще  були  мені  теплі  роси,
Місяць  повнився,  як  невіста,  що  жде  дитятко.
Стежка  вилася  та  й  губилася  за  горою.
Кроки  травами  повлягалися  гладко-гладко.

Чуєш,  серденько,  ніч  даремненько  не  приходить.
Щось  придбаєш,  чогось  позбудешся  –  все  наука.
Любо-дорого  споглядати,  як  душі  пестяться,
Бо  за  любо  буває  дорого.  Плата  –  мука.

Кроки  кроками,  та  стежиночка  має  кінці.
Роси  грозами,  сльози  градами  покотились.
Щастя  звіяло  позавчора  ще  зайшлим  вітром.
Де  любилися  –  там  між  травами  погубились.

Заквітчалися  неповінчані  всяко-ружно,
Як  посходили  –  хто  ромашками,  хто  полином.
Долю-правдоньку  до  віночків  вплітали  тісно,
Та  й  пускалися  за  водою,  за  часоплином.

Ох,  прибило  мене  до  берега,  як  віночок!
Позавчора  ж  іще  сміялася  та  раділа,
І  дівчата  мені  у  коси  вплітали  квіти
Та  й  приказували:  дівка  красна,  мов  ружа  спіла!

10.05.2017



Чайки  голодні  

[i]Маркіяні  Рай[/i]

Чайки  голодні  над  річкою
(Чайки  кормилися  річкою
В  мроках  при  втечі  із  вічності)
Не  зустрічаються.

Краються  води  і  піняться,
Буряться  неба  окраєчки.
Раю,  котрий  розростався  тут,
Більше  немає.

Може,  за  ним  переселяться
Схиблені  та  пересерджені
(Рай  їхні  сутності  зважує)
З  безвісті  –  в  безвість.

Чайки  за  дня  зголодніли  ще.
Небо  від  бурів  здіравилось.
Рай  озирається  поспіхом  –
Не  здоганяють.

04.06.2017



Несповідані  ночі

Я  не  можу,  не  можу,  не  можу,  не  можу,  пробачте.
Я  не  я,  і  побий  мене  грім,  тільки  я  вже  не  я.
Неоспівані  дні,  несповідані  ночі,  заплачте,
Бо  втікає  з-під  ніг  і  дорога,  і  доля,  й  земля.

Це  не  зрада  самої  себе  мене  так  надломила
І  не  кинуте  поспіхом  вітру  порожнє  "люблю".
Це  не  правда  між  правд,  за  яку  Божу  Матір  молила.
Це  не  вірність  свята,  за  яку  Її  досі  молю.

Спорожніло  у  грудях.  Не  гнівайся,  серце,  за  втрати.
Я  би  сіла  й  за  ґрати,  щоб  тільки  цю  ніжність  спасти!
Обезцінюю  спогад,  бо  пам’ять  й  за  гріш  не  продати.
Як  любити  неповно,  то  краще  –  спалити  мости.

24.06.2017



Торочки

Чого  тобі,  моя  задухо?
Розбурхай  душу  й  придави
Оті  дзижчачі  заворухи,
Що  втнули  таргани  і  мухи
У  мізках  з  повної  непрухи.
А  провалилися  б  вони!

Прошила  вже  подвійна  строчка
Мої  дівчачі  заморочки.
Пустились  виточки,  мов  рочки,
На  тілі  доленьки-сорочки,
Та  поробилися  торочки,
Позатягалися  вузли.

Гори,  Гори,  моя  мовчанко,
Як  ноги  глупої  прочанки.
Свобідне  серце  у  підранка,
А  чорні  очі  –  у  мари.
Не  задивляйся  догори!
Під  ноги  підмітай  світанки.

Складають  лиця  на  полиці
Ті,  що  позбулися  лиця.
Дурне  співають  молодиці,
Шукають  дурощам  кінця.
Криниці  зчерпано  під  пояс,
Під  зав’язку  налито  сліз.
Дерева  гне  пекуча  боязнь,
Страхи  страхіття  тягнуть  віз.

Чого  тобі,  моя  облудо?
Тебе  обходять  пси  і  люди.
Не  бийся  кулаком  у  груди,
Що  ти  незмінна  все  і  всюди.
Як  обійдовище  марудне  –
Твоє  збідоване  лице.

25.06.2017



Молитвами  пречистих  

Молитвами  пречистих  начисто  пересіяна.
Все  просипане  поспіхом  не  перед  тими,  не...
Зазбирали  у  жмені,  рахуйте  –  недорахуєтесь,
Бо  не  густо,  ще  й  втратилось  кілька  зернят  мене.

Що  із  колоса  повного,  та  ледь  недоспілого,
Що  з  на  хліб  не  готового  –  не  пожинайте,  ні!
Повидзьобують  пташечки.  Пташечки,  не  минайте  лиш,
Що  на  ґрунті  без  каменю,  але  між  бур’янів.

Позаглушують  лихо,  втіхи  мої  позатемнюють,
Щоб  не  ждала  вже  хмарочок,  не  випрошувала  грози.
Я  вродила  би  рясно  вам,  я  би  вам  пригодилася,
Якби  лиш  підливали  мене  не  з  моєї  сльози.

05.07.2017



На  злобу  дня

І  ти  мене,  і  я  тебе,  і  сонце  нашу  правду
Від  злих  очей  не  вбереже.  Що  не  згорить  –  зотліє.
Злікується  душа  моя,  та  й  заново  хворіє.
Як  має  хтось  холодний  ум,  то  дайте  цьому  раду:
Він  не  вмирає,  він  –  дуріє!

***

Бережи  його,  Боже,  від  душевної  муки,
Передчасної  скрути,  запізнілої  смерті.
Та  не  дай  йому,  Боже,  у  цій  круговерті
Споминаннями  стріч  позабути  розлуки.

***

Приходь  до  мене,  приходь  до  мене
Хоч  в  ніч  відьомську,  в  Зелені  свята.
Як  серце  –  слива,  а  ноги  –  вата  –
Сліпим,  безтямним  приходь  до  мене!
В  Купальські  ночі  й  на  Катерини,
У  пізні  весни,  в  високі  трави!
Шугнеш  в  бездоння  очей-заграви,
Впадеш  не  нижче  землі-перини!

***

Я  прошию  тебе,  як  перину  пухку
Вздовж  і  впоперек  внутрішнім  зором.
Не  даруй  мені,  доленько,  вдачу  легку,
Я  і  так  вже  облита  позором.
Подаруй  мені,  доленько,  правду  тяжку,
Я  і  так  вже  обмита  позором.

***

Отак  закуталась  й  сиджу
Аж  під  самим  віконцем.
Тебе  у  собі  бережу
Та  називаю  сонцем.
Тебе  –  солодкого,  як  мед,
Бавовняно-легкого.
Отак  закуталася  в  плед,
Що  із  фантому  твого.
На  підвіконнику  лежить
Старе-старе  люстерко.
Загляну  в  нього  лиш  на  мить
І  зразу  стане  терпко.
Кавалок  ясного  ума
Відрізала,  позбулась  –
В  плече  фантома,  мов  чумна,
Безтямно  носом  втнулась.
А  ти  такий,  як  оберіг,
Пильнуєш  над  дверима.
Уже  виходжу  й  за  поріг,
І  там  тобі  я  зрима.
Куди  від  погляду  втекти?
Віконце  прочинила.
Лечу,  та  знов  за  мною  ти,
Бо  ти  –  то  мої  крила.

***

На  злобу  дня  написані
Смішні  мої  вірші.
Порискуй  їх  поправками,
Лиш  не  чіпай  душі.
Бери  собі  на  злобу  дня
Смішні  мої  вірші,
Лиш  не  криши  неписаним
В  порисканій  душі.
Покришені  злобуднями
Правкі  мої  вірші.
Лиш  не  рівняй  під  риску  їх
На  сміх  моїй  душі.

06.2017



О  тісняво  

О  тісняво  очей,  вкінець  помилуй!
Миліших,  аніж  милі  нам,  не  бачим.
О  зір  наш  затуманений!  Незрячим
Й  того  простіше.  Темряво,  не  силуй

Розгледіти  в  тобі  хоч  цятку  яві.
Проміння  вийшло  наскрізь  через  очі,
По  собі  залишило  проти  ночі
Одні  лиш  блискітки,  мигаючі  та  мляві.

Зажмуритись  би  серед  круговерті
Чи  вдати,  наче  в  піжмурки  загрались,
Щоб  зграї  ситих  в  посмішках  шептались,
Голодних  зграї  –  завдавали  смерті.

10.07.2017



Смутно-сіро  

Ні,  не  буде  вже  так,  як  було!
Цю  маленьку,  довірливу  дівчинку
Чи  снігами,  чи  злом  замело.
Бачиш,  в  зморшках  чоло?

Там  і  подив,  і  спротив,  і  гнів,
Мов  люстерко  покрилося  брижами.
Смутно-сіро  у  розсипі  днів.
Бачиш,  дух  спопелів?!

17.08.2017



Місячна  ружа

Гавкаєш,  друже?  Он  яка  тяга  дужа!
З  місячних  кратерів  кличуть  тебе  на  чай.
Я  ж  –  неприручена,  а  неприрученим,  знай,
Не  розквітала  ще  жодна  тамтешня  ружа.

Що  ж,  ти  мене  покинеш  в  повню,  як  темінь  повну.
Ти,  що  єдиний  вірний,  що  двері  мої  стеріг.
Там,  на  небесному  полі,  кажуть,  пасе  Козеріг.
Перекажи,  як  зустрінеш,  що  має  сестру  тут  кровну.

Гавкаєш,  друже,  аж  по  спині  йде  стужа.
Тіні  на  місяці  згадують,  хто  їм  брат.
Тут  неприрученим  в  повню  і  шах,  і  мат.
Так  вже  притягує  ця  нерозквітла  ружа!

18.08.2017



А  іноді  просто  

А  іноді  просто  стискало  груди.
Боліло?  Не  знаю.  А  що  є  болем?
Йшли  хвилі  такі,  як  котяться  морем,
По  тілі.  Тремтіли  судин  споруди.

Руїни  у  сонячнім  світлі  гарні.
У  сонячнім  світлі  не  видно  бруду.
А  віра  чи  має  свою  амплітуду?
Не  знаю.  Та  хвилі  її  немарні!

21.08.2017



Чари-погляди

Очі  дівчини-чарівниці.
Чи  позбирано,  як  зірниці,
Чари-погляди?  Повні  жмені
В  ночі  чорні.  Вітри  шалені
З-понад  берегу  навісного.
Не  куштує  біда  пісного!

Чари-погляди  душу  пестять
Жаром-полум’ям  перелесним.
З-понад  берегу  бурять  ріки.
Зазирнеш  під  її  повіки  –
Ноги  ватяні,  берег  –  круто.
В  що  взували  –  з  того  роззуто.

Очі  дівчини-чарівниці
Топлять  полум’ям  серце  з  криці.
В  ночі  чорні  –  бурхливі  ріки.
Над  рікою  –  терня-повіки.
Погляд  ягідний  –  повні  жмені
Назбирав.  А  вітри  шалені
Дмуть  з-над  берегу  навісного.

Не  куштує  біда  пісного!
Кров  –  на  ягоди,  в  серце  –  шпиці.
Очі  дівчини-чарівниці.

28.08.2017



Ожила

Що  ж,  здається,  ти  ожила.
Так  невчасно  і  так  невтішно.
В  очі  –  пір’я  з  твого  крила.
Трошки  боляче,  більше  –  смішно.

Так,  нарешті  ти  ожила!
Так  невтішно  і  так  невчасно!
В  руки  –  пір’я  з  твого  крила.
Трошки  смішно,  та  більше  –  страшно.

28.08.2017



Жмут

А  у  неї,  бувало,  стіни  стискались  в  жмут.
І  примкнути  би  в  кут,  та  у  жмуті  кутів  нема.
Лиш  по  стелі  мара  та  із  комина  кучми  смут.
А  за  стінами  –  запорошує  світ  зима.

І  зірчасто  кололо  небо  у  висоті,
Мов  глузуючи,  вимагало  гучних  бажань.
А  у  неї  –  в  німих  очах  сундуки  пусті.
Відсахнулася  та  до  сходу:  коли  вже  рань!

А  бувало,  вітри  зривались  такі  як  смерть,
І  косили  холодну  стежку  до  неї  в  сад.
Викорчовували,  що  плідне,  плодами  вщерть
Закладали  її  комори  на  власний  лад.

Потім  мачуха-скрута  стукалася  в  вікно,
Щоб  отруєним  яблуком  висмоктати  життя.
І  біліло  лице,  як  виварене  полотно,
Та  вітри,  як  і  смерть,  не  відають  про  каяття.

І  ніхто  не  порадник,  впораєшся  –  твоє,
А  як  ні,  то  з  вовками  вити  у  чорну  ніч.
Бо  життя  анікому  порівно  не  дає,
Як  і  свідки  падінь  власноруч  не  гасять  свіч.

А  у  неї,  бувало,  воском  пекла  сльоза,
Та  вдарялася  в  сміх  морозний,  як  місяць  в  скло.
Так  із  вікон  змиває  паморозь  снів  гроза.
Так  за  вікнами  запорошує  лють  добро.

30.08.2017



Човник

В  тиші,  якої  не  терпить  ні  глузд,  ні  вуха  –
Знаки  питання  і  паперовий  човник.
Тільки  не  плакати!  Сльози  –  човну  розруха.
Що  ж  це,  потоне  єдиний  твій  співрозмовник?

Знаки  питання  в  твої  паперові  вуха.
Де  ж  заховав  мовчазних  дійових  постановник?
Хух,  не  єдиний  –  поруч  літає  муха.
Най  потопає  човник!

18.09.2017



Цвірінь

Думкам  потрібен  простір,
Словам  –  слухач.
Регочуть  п’яні  гості,
Коби  не  в  плач.
Коби  не  наодинці.
Цвірінь-цвірінь  –
Клюють  по  половинці
Від  мозку  тінь
Мої  приватні  бузьки
І  горобці.
Заплакати?  А  дзузьки!
Зійшлись  кінці.

10.2017



Ніч  проростає

Ніч  проростає  чарами  навсібіч,
Плетивом  у  вікно  моє.  В  плетиві  плечі.
Скільки  таких  пропало  ночей  при  втечі,
Стільки  ж  приспіло  пропащих.  Бо  в  тому  річ,

Що  чари  з  чарами  грають  у  доміно.
Риба  пливе  повз  рвану  мою  фіранку.
Чорні  цятки  на  білому  фоні  зранку
Крутять  глуху  фортуну  й  німе  кіно.

Колесо  переколоте,  громовик!..
Викуріть  з  мене  зайшлих,  що  гнізда  звили,
Адже  в  розколотім  не  зберігають  сили.
Повні  на  місяць  виють,  пустий  –  не  звик.

Зважую  долі  ділені,  все  на  два.
По  серцевині  різали,  дольками  рівні.
Вспію,  допоки  співатимуть  треті  півні,
Чи  наполохаю  ніч  від  її  ж  глупства?

29.10.2017



Пів  страти

Ще  пів  години  до  зими,  пів  страти.
Розпатлане  гілля  у  вікна  б'ється.
Журу  осінню  як  заколихати?
І  кат  сміється.
А  глядачі,  о  леле,  –  їм  видовищ,
Вина  і  хліба,  і  мене,  пропащу.
Піввірша  ще  прощального  промовиш?
Нащо?

30.11.2017



Вже  тіні  випускають  

Вже  тіні  випускають  із  очей
Пожовклості  мого  важкого  серця
На  сім  вітрів,  на  стоголосих  сім
Немуз,  невічностей,  невчинків,  несмертей.
Я  буду  безголосо  догоджати  їм,
Коли  від  тіні  тінь  обривисто  озветься.

Рветься  остання  сонця  струна.
Смеркає.
Попросинались.  Горе  і  ганьба!
Хто  із  вас  знає,
Так  було  не  спрадавна  і  не  навіки  буде?
А  бувало  й  буде  по-всякому.
Хвала  небесам,  ви  осушили  усе,  що  розлите,
Ви  відняли  усе  недодане  до  ваги,
Вичавили  вологу  серця,  колись  соковитого,
А  крізь  зуби  цідили:  повені,  береги,
Повні  жмені  та  жмені  порожні,  мито  й  промисел...
І  на  кожного  метелика  знайдеться  його  вогонь!

Смеркає.  Тепер  вона  розкута,
Попрочиняли  вікна  і  тривогу.
А  все  ж,  коли  молитиметесь  Богу,
Щоб  Він  не  слухав,  як  душа  конає,
Між  стогонів  зіжмаканим  папером
Позатуляйте  вуха  небесам.
Самі  ж,  о  тіні  із  моїх  очей,
Сміливі  будьте,  дужі  та  холодні!
Глибини  в  синяві  зробилися  безводні,
Безплотними  зробилися  бажання,
Не  вартими  вагання  й  сповивань
В  надії  пелену.
Вона  помре  остання.

О  Надіє!  Обертайся  лицем  до  чесного!
Відрікайся  причастя  до  пустоти!
Нам  зростати  з  тобою,
Нам  витися  і  цвісти!

Та  пожовклості  серця  мого  важкого  випускають  тіні  з  очей.
Де  шукати  спочинку?
Стоголосо  марудячи  вітром  невічностей  і  несмертей,
Немуз  і  невчинків.

08.12.2017

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952985
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.07.2022
автор: Гриць Янківська