Де ти, мій друже бойовий?
Згадай, коли оті драгуни,
Казали нам: «Ми, брате - гній»
Тепер свої ж бува, так мовлять!
Не сумно, ні! Лише болить,
Душа, бо отче, рідне слово
Навчила мати нас любить.
Для чого це було? Не знаю.
Мандруємо в чужі світи.
Німі ж брати, у отчім раї,
Який спиячили кати:
Одні вакциною сповиті
Другі - в канабісі немов
А мати: стогне, мати - плаче
І ллє дитина чисту кров.
Мені сказав один бідака:
Що я багно. Так! Я - багно!
Землі байстрюк. Як той собака,
Чи ми по волі живемо?
Не віриться вже щось у сили!
Від молитов – нудить, немов:
Могили, точаться могили!
І сняться маки, - ніби кров,
З землі із ними проростає!
І вже новий Богдан сідає
На свого білого коня.
Та це не ти, Богун й не я!
Ми вже потрухли навіки
Нас вітром брехнів загубили
Брати, простіте! У ці дні,
Ридають наші знов могили.
Що розкопали ви колись,
Що знов розкопують іуди
Візьміть же з нас хоча б кунтуш.
Порвіть його, вільнії люди!
На частини.
Бо вже забрали булаву,
І шаблю деся загубили
І лист отой, що зберігав для вас!
Та й душу мою, підпалили.
Горить, мов грамота, свята.
На волю дана! Діти. Діти!
Знов з рук зійшли важкі літа
І проросло з них нове жито!
Задумливо сидить козак
Чи привид козака? Здається?
На тій могилі, що в недолі,
І плаче мов би і сміється!
Кінь кістяком вітрам тріщить
І вороння чорне літає
Який старий ти друже став!
Ніхто тебе не привітає.
Та я, як друга обійму.
Ще пам’ятаю що бувало
Повстанем, брате, на коні!
Ще викрешем вогню з кресала!
Ще викрешемо, Друже мій!
Яке то щастя мати сили
І жити!
Але ми, Богуне, Для тих синів, -
Лише козацькая могила!
Остання!
Стиха гомонить із нею
Соловейко з Гаю
Де та могила не кажи,
Співочий друже, Розкопають!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952875
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2022
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)