Я сумую, сину, що не прийдеш літом,
що в теплому світі щастя не прийде...
Що більше ніколи з акації квітом,
зірка твого щастя для нас не зійде...
Не зійде ні літом, не зійде й весною,
не відчути в хаті її і в саду...
Тільки вся родина вмиється сльозами,
весна в наш будинок принесла біду...
Ти ж бо наш рідненький загинув весною,
коли вже проснулась від сну вся земля...
Вмилася берізка зі мною сльозою,
вона переплаче, та тільки не я...
Вже багато років стрічаю з журбою,-
і весну, і літо, й зима промайне...
Вже нам не зустрітись, синочку з тобою,
і нам не побачить ніколи тебе...
Вже 27 років з тих пір промайнуло,
та давно й дружини твоєї нема...
Якось я навчилась із болямии жити,
хожу до могилок й стою, як німа...
Роз"їхались діти, спорожніла хата,
вже давно, синочку, я живу одна...
Поруч із твоєю, там могила тата,
а я все частіше буваю сумна...
Часом приїжджає ваша доня, сину,
про тебе й Танюшу все вона пита...
Я розповідаю все про вас, мій сину,
і вона сумує так, сину, як я...
Уже ваша доня, синочку, доросла,
в неї усе добре, уже є й сім"я...
Звісно що буває це нині не часто,
я її стрічаю і радію я...
Звісно, що за вами, я дуже сумую,
щось змінити, сину, не зможу вже я...
Тому вашій доні, я дуже радію,
і знов відчуваю, що я ще жива...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950953
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2022
автор: геометрія