Моя сповідь
Я народилася в мальовничому селі на Поділлі. Шаровечка... В слові шиплячі і ричащі... А мені воно лагідне і милозвучне. Бо рідне.Там моя батьківська хата, спогади про дитинство і Люди,яких я знаю і поважаю. Як приємно іти селом і вітатися з усіма! Як чудово, що майже пів села- твої родичі а всі інші-друзі і знайомі. Можливо і недоброзичливці були але навіть про них я зараз згадую з усмішкою. Але про що це я? Моя сповідь буде про мову...
Завинила перед тобою, Українська моя мово. Каюся.
Вперше я "согрішила" у віці 4,5 років, коли моя мама взяла мене з собою в гості до своєї колеги. При тому, хочу зазначити, що до 7 років я не вміла добре розмовляти українською, бо в селі всі розмовляли польською. Так ось... прийшли ми в гості, в місто Хмельницький. Мене почали там обнімати, цілувати, легенько пощіпувати за щічки. Мабуть сподобалась господарям (а хто малих дітей не любить?) і господиня повела мене на кухню. Перед тим, в основному, все, що вона мені говорила , я зрозуміла. Хоча вона і спілкувалася російською. Але раптом прозвучали слова, які були мені зовсім не зрозумілі:
-Дєточка, ти любиш яічкі в смятку ілі в крутую?
Я дивилась на яйці... на неї...
- Що вона може мені пропонувати?- думала я. Певно, сирими їсти чи вареними...
-Гутуване! - видихнула я, вже радіючи в думках, що викрутилася.
-Стася, подойді сюда, я єйо нє панємаю!
Вмить з'явилась моя мама, їй розказали ситуацію і вона засміялась:
-Валя сказала, що хоче варене яйце. Вона не розуміє російську мову.
І тоді я собі пообіцяла: вивчу обов'язково! І буду розмовляти нею так вправно як ця тітка!
І вивчила. В школі знала російську добре, на рівні української. Перемагала в олімпіадах... Писала свої перші вірші російською...
Вдруге я зрадила українській мові в 1987 році, коли після закінчення школи пішла вчитися на закрійника. В групі було більше сільських учнів, аніж міських але всі предмети викладалися російською і російськомовні " городяни'' домінували. Як? Насміхалися над тими, хто не вмів розмовляти російською, принижували! Навіть обзивали бичками.
Навіть деякі вчителі висловлювалися на зразок:
-Галя, ну как можно брюкі абазвать штанамі? Учісь разгаваривать!
Російськомовні підсилювали це насміхання. Тепер це називається булінг... В мене спрацював інстинкт самозбереження. Я розмовляла російською і дружила з містянами. Каюся! Хоч і намагалася захистити дівчат, які не вміли розмовляти російською і плакали від образ...
Справжня свідома моя українскість народилася з народженням України. Тоді були прекрасні передачі в радіо і телеефірах. Я дивуюся, чому це захопило не всіх? Я намагалася покращити свою українську, хоч і повторюся, що в родині ми розмовляємо польською.
Свій "екзамен" на володіння українською я здала в 2010 році, разом з сином -підлітком. Коли ми приїхали на Азовське море, в Маріуполь. В готелі лише ми розмовляли українською! На нас дивились як на прибульців і називали бандерівцями.
Я розумію, що вчитися потрібно все життя, бо немає тієї точки, на якій можна сказати: я все вмію, я все вивчив. А мовні знання наповнюють людину якщо вона " відкриває" вуха, відкриває очі, рот і ... душу.Бо без душі - ніяк! Треба любити країну, мовою якої ти спілкуєшся.
Люблю Україну, люблю Польщу, люблю Францію... і ненавиджу росію.
Валентина Дацко / Урода
05/06/2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949735
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2022
автор: Гонорова пані