Душа німіє, кожен день як мотлох,
Це сьогодення, не злічить сердечних ран.
Йде дощ, змиває непотрібний розпач,
Впираючись у скелі надвисоких брам.
Тверезо розумію, скласти можу все інакше,
Життя, і навіть спалах тих, вчорашніх дум...
Але, буває так ніяковію, і відчуваю тільки біль і сум.
Занадто глибоко дивлюсь у чисте небо,
Занадто швидко зір свій зіпсував...
Душа моя тепер сліпа, спотворена, безреба...
Не та зоря світила, я не ту зорю кохав...
Тепер і я, як мрець, кульгаю між світами,
Тепер, і я щодня, щоночі грім з небес ловлю...
Живий чи мрець? Хто я тепер, не знаю...
Чи я живу? Що тут спотворений роблю?
Мій відчай - це не біль, це сказ, прокляття...
За те, що ночі я не сплю.
За те, що всупереч вікам горить багаття...
За те, що знов кохаю і люблю...
19.04.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945541
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.04.2022
автор: Каа3003