Такі часи настали, брате,
що мусиш вчитися стрілять.
Під дружні черги з автоматів
в степу здригається рілля.
В ці дні рідіють наші діти.
Ще більше – вражих полягло.
В метаннях – "де себе подіти?" –
ідеш стрілять на полігон.
А ні – то йди у волонтери,
гуманітарку розвантаж.
Під хижий залп нової ери
твоє життя, – мов патронташ.
Лиш не скінчалися б набої.
Лиш не здригнулася б рука.
Ступаєш впевнено ногою
в кипляче жерло барикад.
Борониш степ. Стаєш на варту,
козацтва гордий праонук.
А хтось іде боронувати,
щоб не зірвати посівну.
Тримаєш стрій. Скорив, стриножив
хлипкий ворожий переляк.
Як прадід, став непереможним,
бо мусив вчитися стрілять.
© Сашко Обрій.
29.03.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.03.2022
автор: Олександр Обрій