одягай найтепліші штани,
бо в підвалі померзнуть ноги.
я любив тебе ще до війни
і скажу про це в день перемоги. (хтось в інтернеті)
J. Мій J. Ти примушуєш моє серце битися. Точніше, змушуєш мене чути власне серцебиття.
Яким сильним ти б не був чи намагався показати себе, знаю, що тобі хочеться побути м‘яким на дотик, таким, якого можна погладити, без голок та саморощених шипів. Стань таким зі мною, коли небезпека мине.
Скільки я про тебе мріяла. Як багато разів хотіла штучно, обхідними шляхами, привести тебе до себе. Але ніяк не виходило.
Хто ж знав, щО поєднає нас. Війна. Холодна сталь, яку так хочеться розплавити любов’ю та доторком до гарячого тіла, в якому б’ється твоє невгамовне серце. Я ніколи не знала такої втіхи, як твій віртуальний сміх у час, коли здалеку чути глухі вибухи, а скляна шибка дрижить від сильного пориву повітря.
Все, що я можу зараз зробити - уявляти, як ти лежиш біля мене, тихо та розмірено дихаєш мені в шию, примруживши очі в густих чорних віях, - ти ж не заснеш, доки я не спатиму. Хочеш ще поспостерігати за мною сплячою трішки.
Все, що у мене є насправді - це тривожий інтервальний сон. Це прокидатися від того, що серце шалено гупає, бо вуха донесли до мозку черговий гучний звук ще до того, як це дійшло до моєї свідомості. І засинати знову, тому що знаю, що сюди поки нічого не долітало. Сподіваючись, що так буде і далі.
Все, що мені залишили після себе ті двоє, коли поїхали, згідно з їхнім планом, назавжди, - це щось розірване всередині. Це небажання миритися з цим ніколи. Це бажання забути все, що було, тому що воно притягує до себе тільки біль.
Але забувати ж не можна. Не можна взяти і викинути все хороше, що було в нас, що ми ж власноруч і створили. Ті подорожі, які спланували разом. Ті страви, які приготували разом. Ті історії, які вигадувати разом… На тих фотографіях сміх та сльози - мої та ваші.
Коли посиділа на доріжку, встала та відправилася в путь велика частина мого життя - я плакала і тільки хотіла кинути важкий камінь у вікно відбуваючого поїзда, як мале розлючене дитя. Але розчулене серцем.
То хіба є в мене зараз вибір, окрім як чимось заповнити те озеро фантомного болю? Я, мов птаха, вільна залити його трауром чи новим життям.
Або ж своїм гучним серцебиттям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943630
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.03.2022
автор: Олена Грикун