Птах у небі летів, у своєму полі.
До рідних, що чекають вже вдома.
Сонце променем гріє через кущі голі,
І у стомленних пір’ях, пропадає утома.
Він приліг на гілочку поспати трохи,
Вранці прокинеться, і скоро буде з сім’єю,
Але на світанку до нас грянули громи,
І так не вдалося зустрітися з нею.
Небо сяяло в уламках трагедій,
І подалі від дому кидав птаха бій.
Очі сльозились від нескінченних надій,
Що скоро скінчиться війна на своїй землі.
Прилетів з птахами до іншого поля,
Там безпечно, але не так як вдома.
І плакати хочеться більше і більше,
Бо не знаєш, як зараз батьки.
Кожного дня сонце світить,
Але вже не гріє.
Ти біг,
Але в сенс побігу не віриш.
Безпека душить одного в квартирі,
Чужа земля залишає тебе без надії,
Слабі крила вже не літають,
І силу в них без віри майже не мають.
Пташко, тобі це знайомо і лячно?
Знай, ти не одна розділилась з сім’єю.
Коли вночі буде страшно –
Поглянь на зоряне небо.
Ніч забере всю біль, що вдалось пережити,
А око луни захистить сім’ю твою в Україні.
Лякає темрява, але зверху маленькі світила
Тобі на вії падуть,
З очей сльози зберуть,
І кошмари прогонять від снів,
Щоб зранку сонце для тебе раділо.
Хай безперестанку радіо грає
На радісних хвилях душі,
І молитва у серці палає,
Та й закінчаться в полі дощі.
Бурю наші птахи
Крилами від землі рідної змахнуть.
Від надії і віри сгинуть жахи.
І, пташка, ти скоро летиш до сім’ї.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942893
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2022
автор: Зоя Вудшвіль