Вітер неспокійний степ колише.
Трави припадають до землі.
Тиша – вбита бомбами. Коли ще
зло в степу скупається в золі?
В небі літаки розпнули тишу.
Бузький степ тривожні бачить сни.
Вухом наслуха крізь сон, як пише
мій народ історію Весни.
Сон цей не мине для нього даром,
явлений Марою наяву.
Кріпне з кожним авіаударом
впевненість у думці: "я живу".
Твердне в кожній звісточці із фронту
віра в те, що стишаться вітри,
віра в Збройні Сили й оборонку,
в Бога й гул пророчої пори.
В те, що трави знов розправлять груди,
витчуть тишу бабки і джмелі.
Виросте з ворожої огуди
мій народ – огудина землі.
© Сашко Обрій.
28.02.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941940
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.03.2022
автор: Олександр Обрій