Не сумний пейзажик-людолов
в стільнику з вікна міського штибу, –
в мене цілий всесвіт і село
видко крізь маленьку хатню шибу.
Щуряться на пагорбі хати,
вгріті і засліплені світилом.
На вербі не котики – коти
з шибки ранні весни сповістили.
Бачу через скло: гілки дрижать,
скинувши на зиму все зелене.
Гола і колюча, мов їжак,
глипає акація на мене.
В шибку загляда чужий город
і хати сусідські зирять скоса.
Широко роззявивши свій рот,
в скло глядить зима, стара і боса.
Блимають зірки і ліхтарі;
мов круки, шугають пори року.
Все, що в низині та угорі,
шибка відслідковує нівроку.
Все сплива, – вона ж усе стоїть,
жде, в саман стіни надійно вшита,
щоби обдали теплом її
рідні очі... й знов захтілось жити.
© Сашко Обрій.
22.02.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941296
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.02.2022
автор: Олександр Обрій