Ген, подоки видно – степом балка
аж до Бугу вдалеч простяглась.
А над нею – хмар дрібні кавалки.
Збоку ж – край Іванівки-села.
З вулиць долина собачий гавкіт.
За селом торішні будяки
сонце проводжають, що за балку
мчить чимдуж і губить мідяки.
Балка наслухає шум струмочка,
брилами усипана всуціль.
З півником сокоче жвава квочка.
На кущах гуторять горобці.
Так мільйони років ненароком
балка тут пролежала, як мить.
Миготять епохи крок за кроком,
люди й села, вічність миготить.
Їй не треба оплесків, медалей,
тільки б – сонце, зорі... й вести спів
з краєм, від вовтузіння подалі,
мовою мовчання і вітрів.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940374
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2022
автор: Олександр Обрій