Знов на мій малесенький топонім
трусять подушки з небес у січні.
Знов німі, поринули тополі
кронами задумливо у вічність.
Місто мерзло дихає на ладан,
наче пес, що з голоду скоцюрбивсь.
В справах повсякденних, невідкладних
знову сновигають світом юрби.
Хай летять в турботах, мов гепарди, –
їм ніхто страждать не заборонить:
ані білі ґрона снігопаду,
ані над будинками – ворони.
Місто у стурбованості тоне.
Сам на сам біліє степ. А значить:
так і сновигатимем до скону,
наче чорні зграї вороняччя.
Знов у зачарованому колі
марно будуватимем дотичні.
Кронами протнули вись тополі
й крізь минущих нас вросли у вічність...
© Сашко Обрій.
27.01.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940133
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2022
автор: Олександр Обрій