Зачастили дощі , і щоночі вірші зачастили;
В незачинені двері спішать один- одному вслід...
Чи холодною краплею скроню пробило на виліт,
А чи руки свої я обдерла до крові об лід -
Я ніяк не збагну , тільки стало пекти до ознобу,
Той , хто мався зігріти , до мене чомусь не спішить,
Став подібний до німбу в волоссі закріплений обід,
Я б забула про всіх , але знов зачастили вірші...
Я б забула про все , та дощі , як срібляста запона
Перекрили шляхи , перебили встановлений час,
Врешті , все те було- німб , і вогкості сірої повно,
Довга ніч , і вірші , і ключі , що губились не раз -
Я живу , але так , ніби хтось випробовує міцність,
Натягнувши пружину життя до кінця , до ривка,
До відмітки , що видна ледь , та за якою вже вічність,
Щоб пружина залишилась цілою , і щоб рука
Не зривала смолистий сургуч запечатаних вікон.
Той , хто мавсь обійняти , до мене чомусь не спішить.
Втім , усе , як завжди - темно , сіро і так непривітно,
А в придачу - вночі зачастили дощі і вірші.
(Оригінал твору див. в коментарях)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939669
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2022
автор: Lesya Lesya