Одинокість, моя одинокість,
вже минула моя диво - осінь...
Зима в хаті мене прикувала,
щоби я на подвір"ї не впала...
Та я все - таки йду на подвір"я,
а там сніг пролітає, як пір"я...
Я за всим поспостерігаю,
і сніг білий той позамітаю...
Одинокість, моя одинокість,
не зламаєш мене ти ніколи...
І хоч мало вже маю я сили,
Як пишу, то здається є крила...
Діти й внуки щодня мені дзвонять,
і гостинці частенько привозять,
Щось робити мені помагають,
і про болі мої розпитають...
А найменший на лікаря вчиться,
хірургія йому і в снах сниться...
Цього літа його випускний,
і хірург в мене буде вже свій...
Він і нині мені помагає,
які ліки приймати він знає...
Не страшні мені будуть болячки,
і не буду я лазити рачки...
Як всі люди я буду ходити,
й потихеньку щось буду робити...
І я вірю мене одинокість,
не зламає мене вже ніколи...
Бо ж і лікар у мене найкращий,
і до всього він завжди путящий...
Я працюю, пишу і читаю,
і задачі буває рішаю...
Педагог я, та ще й математик,
та до того ж я ще і флегматик...
І спокійно я дійсність сприймаю,
і старішим бува помагаю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2022
автор: геометрія