Ледь - ледь колишуться волошки в житі,
Думки - думки, я зрадив своїй меті,
Адже нічого, не досяг у житті,
Лиш у дитинстві мав щасливі миті.
Стежина в полі, смуток тут розвію,
Дитячі очі, бачили земний рай,
Певно себе, критикувать посмію,
Хоч продавався, люблю свій рідний край
Моє поділля… пізнавав науки,
Коледж, училище, мав професії,
Розчарування, лиш музичні звуки,
Від безробіття - втіха в дні лихії.
Поїздка в найми - запродана душа,
На жаль, залишила болючі сліди,
От що блукати, шукать, земля чужа,
Не мав же виходу, подався туди.
Підйом о п`ятій, збір холодильників,
Аж мерехтіло у очах, від утоми,
Єхидні погляди від начальників,
По тілу холод, хапають судоми.
Підлога - лід, морозно в ноги й спину,
Оце потрапив, думки, біль у серці,
Чом не сказали, туди не їдь сину?
Тож сам хотів, набридло жити в клітці.
А що батьки, кінці з кінцями зводять,
Батько по наймах, треба виживати,
Сестричка й брат, іще до школи ходять,
В городі й хаті, порядкує мати.
Волосся дибом, як прийдуть платівки,
Брало сум’яття, де гроші дістати?
Тож ненаважиться, він на крадіжки,
На якийсь час треба ізгоєм стати.
Європа, Польща - свої забаганки,
Ледь- ледь живий добирався додому,
Ночі недоспані, в сльозах світанки,
Непобажав, такого би нікому,
Що заробив – все потратив на ліки,
Соромно глянути в неньчині очі,
Більш не бажав батьківської опіки,
Думки про совість, до самої ночі.
Тож вже за тридцять, пішов би у військо,
Не один рік, іде війна на сході,
Мала вага, на вигляд, як хлопчисько,
Зброя важка, не візьмуть й при нагоді.
Зима минула, зігрівався в хаті,
В боргах за газ, може в цей раз пощастить?
Не дають спати, думки волохаті,
В надії знову, може шанс не впустить?
І заробити, вдасться гарні гроші,
В садку робота, хоч не був голодний,
І ніби люди, доволі хороші,
Але всі наймити, як й він безвладний.
Скінчився договір, шукав роботу,
По спеціальності, в теплій ідальні,
Біля шеф кухаря, аж моливсь Богу,
В житті радів, є зміни кординальні.
Але біда, налякала увесь світ,
Вірус «Ковід»- звучало із екранів,
Хотів кричати, -О людоньки скажіть,
Випустив хто? Все ж приховуючи гнів,
Лише думки, у голові, мов джмелі.
Ну ось і знову, його рідний поріг,
У хаті тихо, п`янкий запах м`яти,
Чом не спекла, ненька яблучний пиріг?
Криво всміхнулась, -Треба муку мати.
Мов чорна хмара, накрила обличчя,
Уста тремтіли, за мить, просльозилась,
Ледь прихилилася, до його плеча,
-Так схуд, мій рідний, за тебе молилась.
Чи жалко матері, рідненьке дитя?
Ночами пестила і годувала,
Мріяла буде, щасливим майбуття,
Йому ж сорочку, вночі вишивала.
Ніжно, як птаха, обіймала сина,
У очах смуток і розчарування,
На жаль, на ковід хворіє родина,
Але в душі, я маю сподівання,
Що подароване, долею життя,
Зможуть здолати, оцей вірус клятий.
Дякувать Богу, вони теж спромоглись,
Перенесли, цю всесвітню хворобу,
У легкій формі і знов сподівались,
На життя краще, таїли тривоги.
А далі, що? Може б дівчину знайшов,
Давно пора… своє життя владнати,
Певно дорогу, чорний кіт перейшов
Дівки не хочуть, до таких звикати.
Ім подавай, квартиру чи мерседес,
Чи до кав`ярні веди, в ресторани,
Та у житті немає таких чудес,
Від спілкуваня, на серці лиш рани.
А в інтернеті все жарти, розваги,
Хоч по судинах, аж закипає кров,
До дів, оголених, нема поваги,
Чи такі й здатні, подарувать любов.
Зимові дні, морозні, де зігрітись?
Газ відключили, треба сплатити борг,
Як у дитинство жага озирнутись,
Зробити це, неспроможний навіть Бог.
За мить згадав, як зварювали труби,
По хаті втіха, нарешті буде газ,
Ніби наркотик, що привів до згуби,
Як рік і ціни, все вищі кожен раз.
У руках сані і гостра сокира,
Похід до лісу, чоботи роздерлись,
Від злоби серце і душу, аж розпира,
Неподалік, по лісу стуки чулись,
І горлопанила чиясь дітвора.
Зима позаду. Ну от пережили,
Праця в городі, ніби придає сил,
Але ж важка, випинаються жили,
Утік, злетів би та не маю крил.
Оце прийшов, погляд далеко в поле,
Ще ж не старий, я прожив, лиш пів життя,
Вже безнадія, біль в ногах. О доле!
Чому таке, в душі таю відчуття?
Що не потрібен, я на цьому світі,
Але ж Всевишній указав стежину,
Що маю йти, роки у буйноцвіті,
І щоб не зрадить, неньку- Україну
Тож намагавсь, бути завжди серйозним,
Давно душа, волає потрудитись,
Чому на світ, родився не кремезним,
Щоби я зміг працею насладитись.
На землі б рідній, сіяв, збирав хліба,
Чи не моя ? Що вже продана, чужа?
Що творить влада? Чи спроможна хіба,
На користь людям, щось зробити? Журба,
Розчарування в людських серцях.
Нема заводів, фабрик, лиш торгаші,
Всі хто раніш, щось урвав, тепер жирує,
Ніби вогонь, від злоби пала в душі,
А хто почує? Влада все бляхує…
***
Так копошились, все джмелині думки,
Вітер, розносив їх у піднебесся,
Ніби нашіптував, тому й жебраки,
Він не втрачав впевненості, прорвуся,
Іще по переду, я маю роки!
Моя душа, як крапля сонця в тілі,
Доки, ще світить, хоче дарить тепло,
Де мир і мрії, досягнути цілі,
Щоби людина пізнавала добро.
Моє життя, як та зернина в полі,
Уже зросла, чи вбереться в колоски,
Чому сумний? Розчарування в долі,
Чому обділений божої ласки?
По стежці йшов, час від часу, шкутильгав,
Низько до ніг, вклонялись літні квіти,
Під серцем щем та надію не втрачав,
Цей час мине, буде щастю радіти.
05.11.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933923
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.12.2021
автор: Ніна Незламна