Він називав себе “дєдушкою Ау”. Це ймення просто й природно впліталося в саму атмосферу існування цього космічного дядька, що ми, малі, сприймали його істинним, до кінця не усвідомлюючи, а що ж воно ото означає те “дєдушка ау”?
Ще за царя гороха приїхав він з Росії, але корені мав українські, бо часто любив повторювати, що він в якомусь коліні від ребра сусіда родич моєї бабці. Не скажу, чи нас в’язали родинні зв’язки, чи мамина великодушність до всіх знедолених, але дядько Толя, за кличкою Прохорка, був у нашій хаті постійним гостем, практично членом сім'ї. Татові, звісно, не дуже подобалася така компанія, але він завжди підтримував щирі стосунки з сусідами, тож дядько Толя не став винятком. То зайде, коли збереться на базар зі своїми білосніжними горішками-метеликами, чи коли йшов женихатися до якоїсь чергової вдовички, чи коли має непереборне бажання поділитися останніми новинами та плітками, він завжди сприймався, як свій, і не завдавав ніякого клопоту й незручностей.
Варто відразу розставити всі крапки: окрім того, що саме його закрите від людського ока існування в яру викликало неабиякий інтерес до його персони, він також володів надзвичайним даром перевтілення: після випитих ста грам він із занудного правильного хазяїна перетворювався в душу компанії, позитивного, доброго й найкращого “дєдушку Ау”. Думаю, не варто й уточнювати, що ми любили його саме такого, і всією дитячою душею були прив’язані не тільки до його байок-побрехеньок, якими він щедро сипав, будучи напідпитку, а й до нього самого. Зізнаюся, на те ми мали безліч підстав, бо він за ці кілька днів запою щедро тринькав свої запаси наліво й направо, частенько й нам випадало розкошувати з його кишені: то цукерки, то ковбаса чи халва, всього й не пригадаєш, радше додумаєш, але ніколи не забуду, як мені для виступу потрібне було яблуко, яким я мала б пригостити малого Тараса (я грала Шевченкову сестру Катерину). Люди! Які яблука весною в селі? З нашою дружною компанією з’їдався добрячий кошик мурзи чи зеленої гуди за один тільки вечір, тобто яблука навіть до зими могли недолежати, не те що до весни! Якщо був врожайний рік, то був шанс тільки в кислючого бойкіна, та й в такому випадку тато вже їх засолював у бочку, щоб було чим смакувати, коли будемо садити картоплю. Словом, ситуація безвихідна. Та пам’ятаю, в самий день виступу дядько Толя нізвідки явився і приніс мені “скарб” - червонобокі, ароматні, величезні 2 яблука аж виблискували й переливалися в його широких руках. Мені й зараз здається, що більше таких гарних яблук я не бачила ніколи в житті, ніби вони просто самою природою були створені для мого тріумфу на сцені!
Таких “дрібничок” була незлічима кількість, вони природно вплітали цю людину у нашу сім’ю. Правда, п’яному йому багато й діставалося від дорослих: на нього кричали, піддражнювали й насміхалися. Зачасту п’яні авдієнції дядька Толі закінчувалися тим, що його виганяли, бо він сидів допізна й щось нерозбірливо варнякав про своє.
У них із мамою була укладена усна домовленість: на початку запою дядько Толя приносив мамі всі гроші й просив не віддавати йому їх під жодним приводом, а потім день у день оббивав пороги й просив дати на “5 капель”. Мама надзвичайно дратувалася, але грала у цю гру, бо не раз і не два цими ж грошима дядько Толя допомагав нашій сім’ї виходити зі скрути…
Багато було прожито разом, дєдушка Ау став тим дідом, що нам з сестрою не пощасливилося мати поряд, ми й жартували й сварилися, він називав мене “капосною”, грозився закинути снігу за пазуху, щоб я махала руками, як сорока, лякав нас реалістичними страшилками, що ми боялися ввечері вийти надвір без супроводу, й сміявся беззубим ротом. А ми сміялися з нього. Ще пригадується випадок, коли ми всі разом поїхали саньми на базар у Лисянку. Вперед він їхав тверезий, нудний і правильний, а назад - на гарному підпитку, щасливий такий, гомінкий. Ми накупили різної всячини, а про те, що ми всією гарбою зголодніємо в дорозі не подумав ніхто, крім нього. Коли він почав діставати кожному по смачнючій котлеті в тісті, нашому здивуванню й радості не було меж! Ми відчували себе на трапезі королів, коли зупинилися для цього невеличкого перекусу в зимовому лісі біля бесідок.
Задля правдивості наведу приклад і з тверезим дядьком. Якось я пасла корови пізньою осені в яру, а хто знає, осіннє пасіння, зрозуміє мене, яка це нудьга й мука, витерпіти яку і я не мала сил. Тоді й спало мені на думку заскочити на гостину до дядька Толі, щоб убити час. Та тут на мене чекала ще більша нудьга. Господар по-діловитому длубав свої горіхи до базару, щоб здати, а на плиті смажилася зажарка з цибулі та моркви до прісного, аж синього, супу, яким до всього того він хотів мене ще й пригостити. Я ввічливо відмовилася, посилаючись на те, що не голодна, а насправді ж мені нюх гостро лоскотав запах пересмаженої олії, який не те що не пробуджував апетиту, а навпаки його проганяв навіть від такого голодного й невибагливого пастуха, як я. У хаті тихо поскрипували теплим духом дрова, і це було основним аргументом затриматися на довше.
А якось він приніс запізнілу диню-дубівку, довго винюхував її своїм гострим носом і сказав, що вона пахне літом. Ми всім дитячим гуртом перенюхали її і не могли не погодитися з цим відкриттям, що згодом стало звучати в нашій сім’ї як сентенція, бо то було останнє літо, проведене разом.
Скільки б мама не вела боротьбу зі згубною звичкою “дєдушки Ау”, а цикл із тверезого нудного господаря і п’яного веселого друга сім’ї продовжувався. Перед святом Теплого Олекси дядько Толя знову почав пити. Зранку явився і цього разу замість звичних байок почав переказувати сон, у якому бачив себе мертвим.
-Видно, жити довго будеш, - відказала заклопотана домашніми справами мама. Сьогодні мали йди на день народження до бабусі Сані, а тому потрібно було багато встигнути до свята, а тут ще й вислуховувати всяку нісенітницю. Дядько Толя знов просив свої гроші "на п'ять капель", і мама спересердя віддала йому всі його ж заощадження.
Все було як звичайно: похід сім’єю, застілля, привітання, балачки… Аж тут монотонність вечора перериває дрібний стукіт у вікно і п’яне задоволене тіло дядька Толі ввалилося в хату.
-Я прийшов привітати Саню з днем народження… - чулося нерозбірливе буркотіння.
- Толя, йди додому, ти вже набрався.
Мама відчувала обов’язок не пустити п’яного до нашої родинної ідилії, він попросив пробачення за те, що зіпсував вечір, мама провела його за ворота.
Вечір згодом закінчився, ми розійшлися з несвідомим почуттям тривоги перед непоправним.
Зранку я йшла до школи й по дорозі побачила його. Він лежав біля воріт головою вниз і, здавалося, усміхався. Я не знаю, чому мене це не насторожило, по дорозі йшло багато людей, я не відчувала себе відповідальною за нього, та й не усвідомлювала всю серйозність ситуації: був кінець березня, нічого, що сніг і мороз, але ж це сонячний весняний ранок!
Немає вже дядька Толі, - почула сумний голос мами, відразу як переступила поріг дому, - замерз.
Відтоді назавжди у серці посилився черв провини. Як можна було пройти повз задубле тіло?! Як можна бути таким уважним до буденних проблем, типу, запізнення в школу, і таким байдужим до межової ситуації між життям і смертю. Слава Богу, не всі такі кати, як я. Сусідський хлопчик побіг повідомити дорослих, а з нього всі зустрічні насміхалися, буцімто він забув спортивну форму… Доки мама дочекалася тата, а тато запріг гарбарку, доки доїхали, ще ледь живого завантажили на воза, доки довезли, то він уже віддав Богу душу. Свою добру душу, яка ніколи нічого не шкодувала для нас: ні яблучок, ні котлет в тісті, ні запізнілої солодкої, як мед, дині-дубівки, а головне - часу та уваги, які так необхідні діткам.
Раз у рік ми відвідуємо його могилку. Мама з татом її доглядають, тато ставив хреста, а ми з сестрою підписували його своїми дитячими кривульками “Гонта Анатолій”. Мама садила щовесни “ромашишки”, доки ті не прийнялися, а сестра клала цигарки на грібок. Зараз ми всі виконуємо це все як ритуал, спокутуючи гріхи перед його душею, адже тільки після його смерті ми всі відчули, що втратили щось значно більше, ніж просто друга сім’ї, ми втратили члена сім’ї, нашого дядька Толю. І дивно, сумно стало на кутку без нього.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933870
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.12.2021
автор: Алла Гонда