Коли пітьма віків питання ставить руба, –
є хата в мене – мій буддійський монастир,
де жде мене завжди владарка ватри – груба,
яку колись мій дід із цегли намостив.
Як тисне у містах обстава нездорова,
безглузда метушня, пустий словесний спіч, –
втікаю у село, рубаю мовчки дрова,
мов свічку, перед сном запалюючи піч.
Багряним буряком палають головешки,
багаття пихкотить і спалює в мені
весь бруд, яким набравсь, допоки містом вештавсь,
багно, яке взуттям у душу хтось наніс.
У полум'ї верткім гарцюють чоловічки,
обдаючи мене невдаваним теплом.
Я з грубкою в пітьмі німую віч-на-вічки,
аж поки млосний сон бере мене в полон.
У кухні по стіні гасають світлотіні.
А бовдур гоготить, заковтуючи дим.
Піч водить язиком. В її палахкотінні
всі таїнства віків. І я. В пітьмі. Один...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933480
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2021
автор: Олександр Обрій