Ми живемо, з вами у іншому світі?
Гниєм і прієм, як мотлох у суцвітті,
Чому в городах працюєм, як годиться,
Але не в змозі, як пани збагатиться?
На жаль давненько, царює алігархат,
Що залишив, народ без землі й без хат,
Собі ж хороми, машини і за кордон,
Поїздки часті, не хтять позбутись корон,
Які в радянські часи собі придбали,
Коли заводи, за безцінь підібгали,
Тепер шикують і ціни підіймають,
А що то совіть? Чи вони її мають?
*
Рясниться сонях, на моїй рідній землі,
Ковтаю сльози, надто боляче мені,
Коли ціна, на олію серце крає,
Хтось такий біль, із царів відчуває?
Чи буря в них, золочені дахи знесла,
І залишила, обдертих, збулись крісла?
*
Моя стражденна, рідненька Україно,
Народ мовчить, уже давно впав на коліна,
На жаль і сили піднятися не має,
Живе у злиднях, дні і ночі страждає,
А хтось тікає, в Америку, у Польщу,
Підносить судна і замітає площу,
Рідко кому, там робота до вподоби,
Хтось може скаже, усе це, від жадоби?
Але ж дітей, треба до школи зібрати,
Вже сорок років, а ще й немає хати.
*
Кажуть біда, одна не ходить по країні,
Тужні, не милі, ті пісні солов`іні,
Які лунають, від можновладців давно,
Почуй Всевишній, гірко, людям не смішно.
Дорожча хліб, а що вже й вивезли зерно?
Війна скінчилась ? Про неї уже й мовчимо,
На сході й досі, стріляють, убивають,
Про мир й не чути, сумно, сім`ї страждають.
*
З села по пенсію, стара диба пішки,
Через лісок, навпрушки, подібна кішки,
Щоб часом хтось, не відібрав грошенята,
Услід дивились, сполохані звірята,
Думки тікають, ховаються по кущах,
Там із бажанням, утаїти свій острах.
П`ять кілометрів до пошти, дожилися!
А що пани, де ваш глузд,чи напилися,
Можливо Бренді, чи інакших напоїв,
Тож що від влади, вже ваш панич накоїв?
Закрили пошти, медпункти, на жаль, й школи,
Що раді всі? Зате відкрили офшори,
І тепер кажуть, це давненько в законі.
*
Два роки поспіль, всюди вірус вирує,
Нема кордонів, чи хтось народ почує,
Що тут та десь, бракує кисню, спасіння
А що пани, врешті- решт прозріння?
Що не в грошах щастя, чи не вчила мати,
Щоб бути добрим, треба совість мати!
Не забереш, усе з собою на той світ,
Ти на тім світі, такий же прогнивший цвіт,
Гріхів набравшись, вповні, по самі вінця,
Тобі не бачить раю, пітьма в зіницях.
*
Новини знов - сполохались за тисячу,
А може хтось, протягне руку тремтячу,
Мабуть все тіло здригнулось, від сліз, болю,
За життя злісне, картаючи й за волю,
І проклинаючи, вкотре свою долю,
Протопче стежку по рідненькому полю.
Кілька зернин, візьме, пригорне, як дитя,
До неба погляд, а чи буде майбуття?
У дорогої, рідної України,
Чи степи чорні і кинуті руїни,
У спадок лишаться? Ой, боюсь напевно ні,
Бо давно круки, бродять по моїй землі,
Надію мають, забрать під свої крила.
*
О, моя славна, рідненька Україно,
Народ мовчить, уже давно впав на коліна
Борімось люди! Адже терпіть не гоже,
І кожен з нас, знаю, навіть словом зможе,
Донести правду, про це злиденне життя,
У панів совість, щоб проснулась. Й майбуття,
Віджило знову і розквітло в суцвітті,
Стала з найкращих країн на всьому світі!
***
О, Боже! Від болей й зневіри, в жилах кипить кров
Прошу! Поверни нам Віру, Надію і Любов!
17.11.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931948
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.11.2021
автор: Ніна Незламна