Сердитий рев комбайнів не скасує
цей біг її, – немов пташиний спів!
Пливе нечутно нивами косуля, –
володарка розораних степів.
Копитом б'є об скелі й голі стерні,
ковтаючи свободи млосний дух.
Стрибки її, граційні і майстерні,
не відають вагань, жалів, недуг.
Вона біжить... Цей біг їй так пасує!
Парує степ опісля косовиць.
За обрієм міста гасають всує.
Вона ж... немов за мить злетить увись.
Із нею мчать косулі-побратими,
крізь коси нив, що, скошені, лежать.
Вона біжить од бігу, од рутини,
туди, де ряботіє сіножать.
Де мріють-даленіють лісосмуги,
де сонно бовваніє, наче бриль,
курган-могила, в балки і яруги,
в каньйони, в край дідів – гранітних брил.
Не Галиччю, Поділлям чи Посуллям, –
Побузьким рідним степом мчить вона,
його струнка володарка, – косуля, –
щоб з ним одним набутися сповна!
© Сашко Обрій.
04.11.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931867
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2021
автор: Олександр Обрій