Мені шкода, що ті кришталеві вази,
в яких ми тримали засушені незабудки,
раптом стали гострими уламками спогадів.
Доторкнешся - пече,
зачепиш - сиплеться синій порох минущості.
Хоч я не вірила в те, що величний теплом
літній день
може стати громіздким холодним вечором,
що прекрасна балада радості
може розбитися об скелю видуманих неправд,
збираємо тіні між кришталевими осколками,
кровавимо тишею на сухому пелюсті істини.
Все міняється.
Все зникає.
Все стікає у Лету.
І стає вічною Летою -
без початку і без кінця,
з гірким запахом засушених незабудок...
9.10 21 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931208
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.11.2021
автор: Леся Геник