Електропотяг "Мамина весна"
мене у літо бабине відносить.
Під ковдрою дрімоти бачу: в роси
спадає осінь татова ясна.
Куди й подівся сум, колючий гнів.
Лунає в серці ритміка весела.
Десь там, вдалечині, по балках – села
ще блимають сузір'ями вогнів.
Минули Кавуни і Вознесенськ.
Хто скаже, це хвороба, або звичка? –
В жовтневий рай досвітня електричка
чимдуж нестримний захват мій несе.
Мигтять в моїм вікні отари кіз,
подільських височин стрімкі відроги.
Ввижається: в степу от-от дорогу
ногайці* переріжуть нам навскіс.
Ген-ген блищить далекий Тилігул,
обвивши обрій срібною тасьмою.
Не спертий міста пасткою тісною,
степами лине вдалеч "Мамин" гул.
Край міниться: то кряж, то низина.
То потяг, мов сайгак, пірнає в балку.
Хапай за хвіст примхливу літню бабку! –
В степи крадеться дідова зима...
© Сашко Обрій.
23.10.21
* ногайці — тюркський народ, представники ногайських орд, що були васалами Кримського ханства і брали участь у грабіжницьких нападах на українські землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931029
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.11.2021
автор: Олександр Обрій