Життя, мов календар, – строкате і барвисте.
В нім є своя весна, і осінь, і зима...
Стою, – німий горіх. Скидаю тихо листя.
Кругом стоїть краса вогнисто-неземна.
Ще весни надійдуть, щоб жити і горіти.
Аби спізнать сповна просвітлення і гріх.
А з часом дітлахи труситимуть горіхи,
що вроджу ними я – крислатенький горіх.
Ще гнутимуть вітри мене на перехрестях,
ламатимуть гілки, зриватимуть листву.
Та корінь мій – міцний. Тож вистою. Все решта
є справою часу, допоки я живу.
Допоки в жилах сік з терпкою гіркотою.
І крону зігріва світило угорі.
Я, скинувши не раз листву, ще тут постою,
де вруниться моріг на батьківський поріг.
Де мріють у степах тополі і горіхи.
Де видко: вдалині Волоський край проліг.
Де листю на мені ще барвами горіти,
щоб я спізнав життя у шурхоті доріг...
© Сашко Обрій.
22.10.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930644
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.11.2021
автор: Олександр Обрій