Літало безтурботно, мов насіння.
Викохувалось в розкоші ланів.
Аж ось тепер, замріяно-осіннє,
на руку сіло сонечко мені.
Кружляло понад балками, ярами,
по руслах рік, між скель, дубів, рокит.
Тепер же, мов прикладене до рани,
завмерло й прикипіло до руки.
Нас двох несе в степи веломашина.
На сонці виграє залізний кінь.
Розбуджена ж цікавість комашина
усю себе поставила на кін,
рельєф руки вивчаючи пологий:
вервечки лісосмуг, очерети,
родючі неозорі перелоги,
і степ, що різнотрав'ям шелестить.
На руку сіло. Гріється на сонці.
Бо й сонечку погрітися кортить...
Бо в цім нектарі, в сонячному соці
насотуються силами хорти, –
невтомні двигунята, ніжні крильця,
забарвлені в тигрові кольори,
в цю осінь, котрій сповнилося тридцять,
що бачить нас із сонечком згори.
З дерев летить, кружляючи, насіння.
Де ж сонечко? Втекло на свій манір,
лишивши на устах моїх осінніх
м'який промінчик усмішки мені...
© Сашко Обрій.
16.10.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930417
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.11.2021
автор: Олександр Обрій