КАЗКА ПРО КОЛОБКА (частина 1)
Дід із бабою дружненько колобка зліпили,
Олією намазали і в піч посадили.
Колобок вийшов нівроку- пишний та рум'яний,
Із хрумкою скоринкою, блискучий, духм'яний.
Вже хотіли до обіду його зкуштувати ,
Та не вийшло, бо смачнюка геть утік із хати.
Не додумались старенькі вікно зачинити,
На якому примостили його холодити.
Покотився колобок швидко по поляні,
А потом через місток у лісок багряний.
На березі у гнізді ворона дрімала,
Побачила колобка і мало не впала:
Не повірила очам ,даже заморгала,
Бо такого вона дива ще не зустрічала.
-Хто це крутиться вовчком? Що це за тварина?
Кругла лиса голова, чия ти дитина?
-Я нічий, я колобок зліплений із тіста,
Із села тікаю я і кочусь до міста.
А ви ,тітонько вороно ,будьте така добра,
Підкажіть мені ,будь-ласка ,де туди дорога.
-Не простою тобі буде дорога до міста,
Оглядайся ,бо ще в лісі можуть тебе з'їсти,
Бо занадто гарно пахнуть твої пухкі щічки,
А у лісі небезпечні повсюди доріжки.
Колобок уже не слухав,далі покотився,
Поки у клубок колючок носом не зарився.
-Хто ти? І чому на мене ти такий похожий?
Хто натикав в тебе голок у цей день погожий?
-Я їжак ,голки мої -така в мене шубка,
І такого ще не бачив я лисого чуда!
-Я нічий, я колобок, зліплений із тіста,
Я тікаю із села і кочусь до міста.
Ну а ти, мабуть,мій брат ,тільки вже дорослий,
Круглий ,не рожевий вже, голками порощий.
Не дивись на мене так ,не лупай очима,
Ходім разом мандрувати стежками крутими.
-Дуже вже прудкий , безпечний, ти, мій рідний брате,
Я боюся ,що не буду з тобою встигати.
Ліс зненацька ,потемнів ,хмарами накрився,
І рясний осінній дощ на нього пустився.
Колобок кмітливий наш ,і не розгубився,
Він під гриб, червоний зонт ,хутко закотився.
-Ох і мокрий же цей дощ ,можна і розкиснути,
Обережним бути слід , головою мислити.
А поскільки голова колобку дісталася,
Розумом тепер своїм він дуже пишався.
Під грибочком колобок дощ пережидав,
А стомився і трішечки навідь придрімав.
Та зненацька відчулося у траві тремтіння,
Ніби хтось хотів гриба вирвати з корінням.
-Хто ти?Ще один мій братик ,тільки шубка сіра,
З переляку вона в тебе ,мабуть ,потемніла?
-Я маленьке зайченя від дощу сховалося,
А тебе я вперше бачу й трішечки злякалося.
Хто ти ,друже,і чому отакий ти голий,
Чи не холодно тобі в погоду вологу?.
-Я такий, я колобок ,зліплений із тіста,
Я тікаю із села і кочусь до міста.
Я веселий і прудкий ,умію співати,
Якщо хочеш, то давай разом мандрувати.
-Я залюбки побігав би лісами й горами,
Та не пускає далеко мене моя мама.
А по небі із -за хмари сонце покотилося
І до сосни на верхівку тихо притулилося.
Ліс ожив і стрепенувся, дощиком умитий,
Колобок котився далі ,сонечком зігрітий.
Все котився наш приблуда ,по стежині поспішав,
Після дощику вологий висихав і парував.
На його солодкий бік виступив медовий сік,
І бджола ,що пролітала ,колобка мерщій догнала.
-Пахнеш медом ти, як квітка, хто ти і узявся звідки?
Круглий ,наче Вініпух, ти чому отак напух?
-Я медовий колобок зліплений із тіста
Я тікаю із села і кочусь до міста.
Меду я твого не брав ,тому відчепися-
Весело відповідав й далі покотився.
Біля озера під дубом вовк сушив кожуха,
Грівся собі на сонечку ,соловейка слухав.
Утікати від мисливців йому довелося-
Намок бідний ,на хвості сплуталось волосся.
Голоднючий, зранку з горя,наївся калини,
Не було давно такої лихої години.
Принюхався до запаху ,нашорошив вуха
І почув,що по дорозі хтось духм'яний рухає.
Колобок необережно в траві зачепився
І із пагорба на вовка з висоти звалився.
Зі свистом перекрутився в повітрі три рази,
-От халепа,увесь бік собі болотом рум'яний замазав,
Шишка вилізла у вовка й миттю потемніла,
Із очей на усі боки іскри полетіли.
Вовк згадав злого мисливця ,забув про кожуха
І рвонув від небезпеки по лісі щодуху.
А герой наш брів до річки ,щоб трохи умитися,
Бо у місто йому треба чистеньким з'явитися.
Т.К.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930311
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.11.2021
автор: Таїсія Діброва