Тяжку вагу буття на тлін оберне,
розвіє в'язкість дум, сумбур вістей
незаймана Велика Корабельна,
в неспішному кружлянні межи скель,
у хитромудрих вигинах меандрів,
куди стікалось "золото ланів" –
пахуче збіжжя... й далі бігло в мандри.
Так хороше мовчиться тут мені.
Круками в небі тчеться чорна тиша –
не втрапить жоден зайвий децибел.
Ущелина спокійно й рівно дише
татарським призабутим "кара", "бел"*.
Цей степ із ковили, – немов хоругва,
що з плином часу вицвіла внівець.
То мчу до скель, то криюсь по яругах,
мов пильний гайдамака**, мов ловець
тіней, легенд, вітрів, птахів і духів,
що йшов сюди зцілити власний дух,
де плин часу одвічний степ не рухав,
де річку Корабельну манить Буг.
Де втрьох ми зустрічаємось в обіймах.
Ніхто нас не розлучить і ніяк.
Ми дихаємо рівно й нероздільно –
Велика Корабельна, Буг і я...
© Сашко Обрій.
* з тюрк. "кара" - чорний, "бел" - горб, ущелина, гірський прохід у горі, тобто "чорна ущелина".
** в урочищі Корабельному знаходився один із гайдамацьких станів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930201
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2021
автор: Олександр Обрій