Нарешті, здрастуй, рідний степе!
Мов несподіваний гостинець,
стрічай співця свого, поета,
стрічай, мій батьку, свого сина!
Розмови наші, як і вік мій, –
такі ж нечасті й швидкоплинні,
мов перші промені досвітні
в прудкім непослусі краплини.
Твій син вернув з чужого краю.
Куди тебе в собі подіну?
В розлуці серце болем краяв,
тобою хворий безнадійно.
Заморська даль – весела, тепла.
Її краса мене не гріла.
Лиш туга жалібна, нестерпна
ятрила дух, крутила тіло.
Любов до тебе, кревний степе,
немов чіпка, хронічна вавка...
Зі снів і спогадів не стерти
стада корів у сонних балках,
крука самотнього у полі,
пожухлі соняхи і хмари,
криничну воду, запах волі,
ріллю натомлену, під паром.
Печи, мій краю заповітний,
не затихай в грудній жарині!
Я розтаю, як тануть вікна
в журливім клині журавлинім...
© Сашко Обрій.
08.10.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929563
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.10.2021
автор: Олександр Обрій