Чи то достиглий плід дитячих марень,
чи то фортуна випала така:
побачити з вікна, як оре хмари
крило – сріблясте рало літака?
Колись – пташине. Нині ж – інша ера.
Тепер воно – твердий могутній сплав.
Літак гойднувсь, ошкірив грізні пера
і небо сивим саваном заслав.
Ікласті пера сталлю небо ріжуть,
здіймаючись над дахом атмосфер.
Несе мене крилатий сонцебіжець.
А знизу світ країни розпростер.
Та де – яка, – мені того не видно.
Цвітасті клапті злилися в рябе.
Зелено-сіро-бежеве повидло.
Над ним – літак. Крилом туман гребе.
За ним фарбує сонце видноколо
в суцільну теплу райдужну тасьму.
Крило надвоє небо розкололо.
Я ж вірю в нього й міць його німу.
Я вірю в те, що плуг його сріблястий
крізь зони турбулентності й пітьму
додому зможе шлях мені прокласти.
Крило... Ну як не вірити йому?!
© Сашко Обрій.
06.10.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929410
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2021
автор: Олександр Обрій