Волинь моя... мої маленькі села.
Забуті і покинуті хати.
Колись була співуча і весела,
А зараз не співають і пташки.
Волинь моя... зачинена криниця,
Старий хлівець, давно відкритий льох.
Стежки покрила часу таємниця,
Їх заховав полин - чортополох.
Сумні розбиті голубі віконця,
Не в силах дверям втримати замок.
Дарує клен останні чари сонця,
Вночі втішають відблиски зірок.
Подвір'ям шарудить осіння тиша,
Пожовкле листя вкрило спориші.
Цей сад колись родив червоні вишні,
І бачив радість, втіху для душі.
Тепер нема... все відійшло в минуле,
Закономірно, в світі все мине...
А я сьогодні тишу цю почула,
І доля хати вразила мене.
Протоптую своє магічне коло,
У хащах швидко губляться сліди.
Сюди не повернуся я ніколи,
Та й хата скоро зникне назавжди...
Як дим, гірчить життя її минуле,
Віддалене від буднів суєти.
Я серцем вірю - люди не забули!
А, просто, більше ... нікому прийти...
Тут дуб росте могутньо і крислато,
Гілки, як крила, сповнені життя!
... Я дякую тобі, волинська хато,
За спогади і теплі почуття!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927692
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.10.2021
автор: majra